— Ти не поспішаєш на квартиру? — поцікавилась Аґнєшка, опустивши очі.
— Усе гаразд, ходімо звідси.
— Чекай, мушу подумати, де тут є щось гарне неподалік. І вже за хвилину вони повернулися у звичайний світ, не обмежений жодними стінами, із небом безкраїм, морозним. Кохановська йшла тепер вулицею повільніше, Роман крокував пліч-о-пліч, часом дивлячись на усміхнений профіль у світлі празької вуличної ілюмінації.
— Чого всміхаєшся? — врешті не витримав він.
— Ти дуже турботливий хлопчик. Мені досі ніхто не давав своїх рукавичок. Це мило, правда, — відповіла Аґнєшка, намагаючись підлаштуватися під його темп ходи.
— Можливо.
— А ще ти дуже вміло зіскочив із теми, яка раптом стала для тебе незручна, — продовжувала вона.
— Це з якої?
— Що ти не проти релігії як такої, тобі не подобається, до чого прийшло православ’я.
— Нічого подібного! Не зіскочив! — запротестував Роман. — Ти цілком права, уся проблема для мене в тому, до чого дійшла в підсумку колись дуже світла й гарна ідея зв’язку між Богом та людиною, зокрема, що посередники стали багато на себе брати.
— Добре, на сьогодні більше про це ні слова! — тихенько засміялася Аґнєшка, ховаючи обличчя в шалику. — Ми прийшли, — раптом сказала вона, показуючи на вивіску якогось локалю.[6]
— Гаразд, ходімо, — відчинив їй двері Роман.
Це було дуже затишне місце з кількома старими масивними, але розрахованими на двох столами, де з динаміків лунала приємна музика й зі стелі лилося спокійне приглушене світло.
— Цього разу без пива, добре? — попросив Кохановську Роман.
— Гаразд, — усміхнулася вона, гортаючи невеличке меню. — Тільки чай, тим більше, що це мало не єдине місце в цій частині Варшави, де немає алкоголю.
— О, як чудово! — Роман відкинувся назад на спинку стільця. — Замов мені, будь ласка, звичайного чаю, але дуже міцного й дуже солодкого. І з лимоном.
Аґнєшка кивнула, а сама занурилася у вивчення меню. Роман спостерігав за нею, дивився уважно й навіть жадібно, на запас, знаючи, що ось мине кілька годин, а може, і менше, і вони знову розійдуться, а коли побачаться — невідомо. Він всотував у себе, мов губка, кожну з цих хвилин, сповнених спокою й звичайного життя — того, чого він давно вже не відчував з Оленою. Попри всі їхні почуття й стосунки, попри всю підтримку й розуміння, кожна хвилина разом несла на собі тавро інвалідності. Роман, само собою, давно до цього звик, але звичка лише притлумила біль і образу, і тепер, коли ті проривалися назовні, було ще нестерпніше. Він упіймав себе на тому, що дуже давно не спілкувався з нормальною, здоровою жінкою, він уникав їх, у зародку зарубуючи флірти колег по роботі та випадкових знайомих у великих ком — паніях. Уникав, підсвідомо розуміючи: коли стане лицем до лиця з тим, із кого струмує життєва сила, буде важко повернутися до тихого помешкання, де чекає Олена, якій неважливо, чи горить удома світло, чи ні.
А тут ось така чудернацька Аґнєшка Кохановська, такий неймовірний збіг обставин — і до життя Романа ввалилося безпардонно й грубо те, чого він уникав довгі роки, свідомо зводячи цілі китайські стіни моральних принципів та етичних обов’язків, сподіваючись боронити їхнє з Оленою щастя, доки вистачить сил. Ситуація могла бути небезпечною для стосунків з Оленою, але в цілому він усе контролював і, схоже, отримував від цього задоволення.
Аґнєшка, вдаючи, що вивчає меню, теж думала про контроль. І не думала навіть, а радше запевняла саму себе, що вона все тримає як треба, що все в порядку і що трусить її від холоду. Усе було геть не так! Справжня, пекуча пристрасть, а не тупа хіть, пристрасть, якої вона давно не чула в чоловічих голосах, турбота, якої вона мало отримувала в житті, зіграли з нею злий жарт, і замість вдячності думки заполонило зовсім інше. Трусило її від збудження, і жоден чай би тут не допоміг. Навпаки, Аґнєшці, чутливій до смаків і запахів, від чашки чаю в присутності Романа залило б медом низ живота. Тому вона так довго копирсалася в тонкій папці, шаруділа сторінками, вивчала обкладинку та інгредієнти кожного із запропонованих у меню напоїв, сподіваючись, що солодка дражлива хвиля відкотиться, розчиниться в повітрі й можна буде справді просто попити чаю з тістечком і поговорити, не боячись тут і зараз розвалитися на шматки від бажання. Але хвиля не відступала, хоча й не посилювалася, ставши їй поперек горла, застигнувши важким каменем і не даючи дихати нормально. Рукавички Романа лежали в неї на стегнах і били струмом.