— Ось що мене насправді дивує — це те, що ти поводишся тут, як господар, — провадив він далі по короткій хвилині мовчання. — Ти почуваєшся, як удома, мені це в голові не вкладається. Чужа країна, чуже місто, а в тебе є ключ від величезної хати в центрі, і ми сюди влазимо без дозволу, попри те, що квартира — це навіть сліпому видно — зараз явно не покинута!
— Поляк у Львові не в гостях, а вдома. Тільки тобі не зрозуміти цього, — буркнула Кохановська, не піднімаючи голови від тарілки.
— Хей, ти полегше, — заперечив Роман, різко повертаючись до неї. — Львів — український!
— Нічого подібного. Львів — польський. Він просто перебуває під управлінням українців. Не знаю, чи це тимчасово, але так є.
— З якої це радості він польський?
— Хоча б із такої, що ми маємо на нього більше прав. Ми його шануємо, ми його любимо, ми про нього дбаємо всупереч вам, українцям!
— Думай, що кажеш! — Романа вже обурювали її слова, у таких дискусіях він завжди почувався невпевнено і легко збивався на істеричний тон.
— Я думаю, повір. Ніколи нічого не роблю, не подумавши. Наведу тобі кілька простих прикладів: я жила півроку в цій квартирі і за цей час отримала повну, я підкреслюю, повну інформацію про кожну людину, яка тут мешкала від часів будівництва до мого приїзду. Для поляка це риса національного характеру, бо я зверталася до стипендіатів, що були переді мною, і ми робили цю справу спільно, себто мені йдеться про історичну пам’ять, яка небайдужа поколінням. Серед українців подібним займався б хіба що якийсь відбитий прихильник історії чи щось таке! Пересічному українцеві байдуже, хто жив до нього в цих старих львівських помешканнях, і байдуже, а навіть і страшно лише з тієї причини, що українців серед цих імен, які спливають із глибини часів, обмаль. Таким чином, чим глибше він у цьому напрямку копає, тим більше доводить, що українці прав на це місто не мають, що це все — злий жарт політиків! І скажу тобі далі, — Аґнєшка розійшлася, мов відьма, не даючи Романові вставити ані слова, — у цьому місті безліч польських слідів, треба тільки відколупати зі стін не надто якісну штукатурку українського сьогодення, і ти побачиш, як із фасадів будинків до нас сходить уся польськість, яку ти тільки можеш уявити — від фасонів одягу до місцевих польських говірок, від польських вивісок на будинках до польської крові, пролитої за це місто.
— Крові української було пролито теж багато, — заперечив Роман. — І до того ж ніколи не бачив ніяких слідів Польщі на львівських, наприклад, стінах.
У відповідь на це Кохановська зірвалася з місця, залишивши на столі недоїдену яєчню, і, мов ужалена, закружляла кімнатою, щось бурмочучи собі під носа. Роман, наче переляканий звір, слідкував за її маршрутами, думаючи про те, що настільки захопленою й переконливою він її не бачив жодного разу. Аґнєшка кінець кінцем зупинилася біля масивного письмового столу у великій кімнаті, очевидно, згадавши щось.
— А тепер дивися! — переможно закричала вона на весь голос, від чого десь внизу знову затявкав песик, а за сусідньою стіною почувся якийсь незадоволений голос. — Польські сліди у Львові є всюди, достатньо лише обідрати ваші косо приклеєні шпалери!
З цими словами вона заскочила на стіл ногами, обмацала стіну і, дряпнувши нігтем, за кілька секунд рвучко потягла на себе паперову смужку. Пролунав тріск, і Аґнєшка радісно засміялася, стоячи на столі й тримаючи в руках добрячий, довгий шмат паперу, лише хвилину тому приклеєного до стіни. Роман розгледів за її лівим плечем якісь літери, і чим далі Кохановська зривала зі стіни шпалери, тим більше тих літер з’являлося з небуття, поступово укладаючись у слова і навіть речення.
Уже знайомим і рідним Аґнєщиним почерком написано було на стіні короткий вірш:
— Ну що, як тобі? — Кохановська, важко дихаючи, зістрибнула зі столу й показала Роману на голий шматок стіни, звільнений від паперового панцира, де було написано кілька рядків польською. — Це мій вірш, сліди мого перебування тут кілька років тому, які теперішній господар невміло та невдало намагався замаскувати. І подібних слідів у цьому місті ціле море!
— Ти хочеш сказати, що Львів є польським тому, що ти тут понаписувала щось на стінах? — іронічно усміхаючись, запитав Роман.
Вона вже розкрила рота, аби сказати Роману щось насправді дошкульне, як у дверях несподівано провернувся замок і вони обидва на мить застигли, перелякано дивлячись одне на одного, а потім Аґнєшка вихором пронеслася кімнатою, запихаючи в наплічник їхній нечисленний скарб, і дременула кудись у куток напроти відчиненого до Опери вікна. Роман швидко понісся за нею і зловив її біля старезних дверей, очевидно, чорного ходу, які Кохановська марно намагалася відчинити, попри те, що вони були зачинені на єдину іржаву й доволі хлипку на вигляд клямку.
11