Те, що має таку крихку й безнадійну опору, як чоловік і жінка, які з певних причин не говорять одне одному про почуття, обходячись лише жестами, торканнями й натяками, руйнується дуже швидко. І це місто-примара розкришилося відразу, щойно Кохановська розкутала Романову куртку, нахилилася до нього й поклала голову йому на коліна. Сьогодення повернулося і, попри всю свою буденність, здавалося цим двом неймовірним і смачним. Роман мовчки гладив її мокре волосся, а Аґнєшка, зручно примостившись головою на його стегнах, щось наспівувала й усміхалася.
— Ось бачиш, Романе, і дощ перечекали, — показала вона на небо, де над дахами в сірій щільній завісі хмар з’явилися помаранчево-жовті шпарини, у які вже билися з усієї сили промені сонця.
— Бачу, — погодився він. — Це добре.
Погода змінилася так швидко, як тільки може помінятись у Львові. Їхній одяг не встиг висохнути, з волосся Кохановської не вивітрився несподіваний запах морських хвиль, а бруківка була вже суха й навіть тепла на дотик, і про дощ через якусь годину нагадувало хіба листя на деревах, зеленіше, ніж завжди, і люди, що вийшли з дому раннім ранком — усі вони мали при собі парасолі. Кохановська у Львові зробилася балакуча й легка.
— Знаєш, я іноді почуваюсь якимось пророком, принаймні в дрібницях, — розповідала вона Роману, коли вони зазирнули до першої-ліпшої відчиненої кнайпи. — Мені іноді здається, що я своїм писанням накликаю якісь ситуації, події і таке інше.
— Ти про дощ писала? — поцікавився Роман.
— Так, а конкретніше — про дощ, під яким мої герої гуляли у Львові.
— Тобі не здається, що це аж занадто сентиментально?
— Та ні, це ж про кохання роман, так що, думаю, усе в порядку.
Розрахувавшись, вони вийшли на вулицю й рушили до міських лабіринтів. Кохановська водила його своїми улюбленими місцями, про кожне з яких мала в запасі чималий багаж байок і побрехеньок, щедро пересипаний історіями з власного життя у Львові. А на лаві в колишньому Єзуїтському городі[12] цього їй здалося замало, і декілька вона на льоту вигадала, аби тільки Роман невідривно слухав її і не смів навіть очей відвести, аби не випадати з поля його зору ані на секунду, навіть найкоротшу. Роман це швидко зрозумів і старанно підігравав їй, тим більше, що Львів він уже достатньо бачив, а Кохановську у Львові — ні.
— Ти привезла мене сюди для того, аби не місто мені показати, а себе в цьому місті, я тебе викрив!
Він театрально вигукнув цю фразу на якійсь із площ, яку вони перетинали навскіс, і Аґнєшка лагідно притулилася до його плеча.
— Так-так, ти мене розсекретив, навіть не знаю, що робити тепер!
— Продовжуй, продовжуй, — і переплів її пальці зі своїми.
Від цього тілом Кохановської знову пробіг розряд і їй раптом схотілося бути слухняною і м’якою.
— Куди б ти зараз пішов?
— Давай на Личаків. Люблю цей цвинтар. Тим більше, стає спекотно, а там із затінком проблем немає.
— Добре, ходімо.
Кохановська зупинилася серед вулиці на кілька секунд, роздумуючи, а потім різко, мов завзятий вояка, розвернулася на п’ятках і повела Романа в бік, протилежний їхньому попередньому напрямку. Чим далі від центру, тим менше зустрічалося туристів, і крізь грим міста-розваги проступало обличчя справжнього Львова — задумане, вайлувате й щемливо красиве.
На Личаківському цвинтарі було тихо й малолюдно, лише поодинокі туристи блукали алейками, фотографуючи давні гробки й наближаючись впритул до табличок, поїдених часом, силкуючись читати імена й дати. Небо над цвинтарем було високе й безхмарне, повітря просочене багатовіковим спокоєм і непорушністю. Армія мертвих, попри всі катаклізми, що трусили Львів від часів заснування цвинтаря аж до сьогодення, по-справжньому успішно тримала оборону свого невеликого клаптика землі, за великим рахунком, єдиного, якого не торкнулися кардинальні модернізації та перепланування.