— Мене так зворушує оце твоє «вдома».
— Люблю зворушувати тебе, це гарне заняття, — усміхнувся їй Роман.
Вони дивилися одне на одного вдячно і спокійно.
— А ось цікаво, за Прагою ти скучив? — спитала Аґнєшка.
— Хм, ти знаєш, а трошки так. Хочу вже повернутися, мені там спокійно — якраз так, аби думки до ладу привести.
— А за Оленою? — знову запитала вона, не зводячи погляду з Романового лиця.
— Хай як це дико звучатиме, але ось до цього моменту, коли ти спитала, я жодного разу не згадав про неї, — відповів Роман і здивувався сам собі.
І відразу по першій згадці про Олену щось йому засвербіло в грудях, спокійний настрій зник, наче й не було. Роман збентежено, за кілька ковтків допив свою каву й запитально зиркнув на Аґнєшку.
— Добре-добре, поїхали, — видихнула вона, — тільки треба філіжанки занести.
Вони повернули голови до кав’ярні й лише тут помітили, що за їхніми розмовами час минув швидко — двері закладу вже було зачинено і тільки всередині горіло жовте світло, у променях якого дві жіночки наводили порядок у приміщенні. Кохановська швидко зорієнтувалася.
— Ходімо, Романе, швидше, — і, взявши обидві філіжанки, пішла геть від столика.
Роман, озираючись, побіг за нею.
— Кохановська, ти ворюга! Це повернути треба!
– Іди до біса, — кричала вона йому вже з-за рогу, — буде нам із тобою пам’ять!
І справді, наступного ранку, повернувшись до помешкання на Зомбковській, Роман перш за все заварив собі міцну каву й пив її з поцупленої у «Вірменці»[13] філіжанки. Спогади про цей день оповивали солодко й густо, як дим лісових пожеж огортає розніжені серпневі озера.
Між хвилинами, коли він вийшов із дверей на Зомбковській і знову зайшов до них, повернувшись зі Львова, минуло трохи більше тридцяти годин. Для Олени цей час тягнувся довго й виснажливо, для Аґнєшки вмістився в якісь півгодини, натомість Романові він здався цілим життям, випущеним у нього звідкілясь збоку, мов куля. І це життя тепер застрягло в ньому, і рана боліла несамовито.
Занурення
Пілсудський за відсутності Аґнєшки учинив у квартирі справжній розгром. Коли вимучена півторадобовою подорожжю Кохановська відчинила двері, їй першої секунди здалося, що до неї завітали з обшуком, якого вона по-справжньому боялася, поки не довелося зайнятися книгою на тему кохання. Але в самому центрі цього перевернутого догори дриґом мікровсесвіту сидів Пілсудський, і мав він таким вигляд, що не виникало сумнівів: подерті книги, чернетки, фіранки, канапа й кілька розтрощених вазонів — це справа його кігтів. Аґнєшка втомлено присіла поруч із ним, обхопивши коліна руками, і констатувала:
— Малий, ну ти й сволота.
Пілсудський у відповідь розвернувся до неї хвостом і по діагоналі перетнув кімнату, усівшись мордою до картини на стіні, очевидно, розмірковуючи, чи не роздерти і її. На картині було намальовано кавалок вечірнього міста — якого конкретно, ніхто не знав, комусь із друзів воно нагадувало Вільнюс, а хтось говорив про Будапешт. Сумнівів не було лише в одному: місто було зображене красивим, мало не казковим, тому Аґнєшка, попри те, що це був подарунок від її колишнього, якого вона воліла б не згадувати, повісила малюнок на видноті. Пілсудський завурчав і приготувався до стрибка, але Кохановська завбачливо вигукнула щось грізним голосом і слідом за котом перетнула кімнату, зняла картину зі стіни, сховавши її за шафою. Потім, розкидаючи босими ногами шматки розірваного паперу, пройшлася на кухню, запалила газ, нашвидкуруч заварила чаю і, повернувшись до кота, налила йому повне горнятко. Поставила перед ним на підлогу й погладила теплу, гнучку спину свого найкращого друга. Пілсудський спершу пручався й намагався втекти, потім трохи розм’як і врешті повернувся до Аґнєшки мордою й заходився пити свою гербату.
— Знаєш, ти правий. Це вперше, визнаю, уперше за весь час нашого знайомства твої ревнощі аж настільки обґрунтовані. Так що, котяро, я тобі ані слова не скажу стосовно того, що ти тут влаштував. По-перше, я втомлена неймовірно, а по-друге, котику, я давно нічого подібного не відчувала, тому ти наревнуєшся, повір. І ще дякуй своєму котячому богу за те, що я роман пишу на ноутбуці, а не на папері, бо я би з тебе шапку зробила, зрозумів, мерзотнику малий?
Пілсудський мовчки сьорбав свій напій, не підводячи очей до господарки, як п’ють віскі при шинквасі пригнічені чоловіки. Аґнєшка скрушно зітхнула, наостанок почухала кота за вухом і, швидко роздягнувшись, завалилася на ліжко, вимкнувшись майже моментально, щойно голова торкнулася подушки. Перед сном вона встигла піймати себе на міркуванні, що Пілсудський зі своєю котячою інтуїцією максимально наблизив зовнішній вигляд квартири до стану, у якому перебували її думки, — тотального розгардіяшу й анархії, — і таким чином Аґнєшка Кохановська зі своїми почуттями, відчуттями й настроями зараз вписувалася в цю квартиру настільки органічно, як, напевно, ніколи дотепер.