Жан і Марі голосно заплакали. Зараз вони ладні були віддати всі пряники та марципани на світі за те, щоб знов опинитися в рідній убогій хатині. Але батьки були далеко, й ніхто не міг прийти до них на допомогу.
Лиха відьма підійшла до комірчини.
– Просунь-но палець у щілину! – наказала вона Жанові.
Хлопчик слухняно просунув у щілину пальчик. Відьма помацала його й невдоволено сказала:
– Самі кістки. Нічого, за тиждень ти в мене будеш товстеньким-товстеньким.
І відьма почала відгодовувати Жана. Щодня вона готувала йому щось смачне, приносила купу марципанів, шоколаду, меду й родзинок, а ввечері наказувала просовувати в щілину пальчик і обмацувала його.
– Мій золотий, – казала вона, – ти гладшаєш на очах!
І справді, Жан швидко гладшав. Марі не знала, що робити, але одного разу придумала.
– Жане, наступного разу покажи їй ось це, – сказала вона і просунула в комірчину тоненьку паличку.
Увечері відьма, як звичайно, звеліла Жанові:
– Покажи пальчик, мій солоденький.
Жан просунув у щілину паличку, що дала йому сестра. Стара помацала її й відскочила як ушкварена:
– Що таке? Знову самі кістки! Хіба я для того годую тебе, щоб ти був худий, наче тріска?!
Наступного дня, коли Жан знову просунув у щілину паличку, відьма не на жарт розлютилася.
– Не вірю! Не може бути, щоб ти був такий худий! Покажи-но ще раз палець.
Жан знову просунув у щілину паличку, але стара раптом смикнула її з усієї сили. Паличка лишилась у неї в руці.
– Це палиця?! – крикнула вона розлючено. – Ах ти, шахраю!
Вона відчинила комірчину й витягла звідти переляканого Жана, що розтовстів і зробився як діжка.
– Бачу, мій любий, – зловтішалася стара, – що з тебе вийде чудова печеня!
Діти заціпеніли від жаху. А відьма затопила піч, посадовила Жана на велику дерев'яну лопату, на якій зазвичай кладуть у піч хліб, і спробувала запхнути у вогонь. Але хлопчик так погладшав, що не пролазив у пічку, хоч як відьма старалася.
– Ану злазь! – наказала стара. – Лягай-но на лопату.
– Та я не знаю, як лягти, – заскиглив Жан.
– От дурень! – буркнула відьма. – Відійди! Я тобі покажу!
І вона лягла на лопату. Марі тільки цього й треба було. У ту ж мить вона схопила лопату і запхала відьму просто в піч. Потім швидко зачинила залізні дверцята і, схопивши брата за руку, крикнула:
– Тікаймо мерщій!
Діти вибігли з пряничної хатинки й щодуху помчали геть від неї.
Не розбираючи дороги, вони довго бігли лісом і сповільнили крок лише тоді, коли на небі з'явилися перші зірки.
Раптом вони помітили вдалині слабкий мерехтливий вогник.
– Марі, це наш дім! – радісно гукнув задиханий Жан.
І справді, це був їхній старий, убогий, перекошений будиночок. На порозі стояли їхні мати й батько і з тривогою та надією вдивлялися в темряву.
Як же вони зраділи, побачивши дітей, що бігли до них!
А про лиху відьму, що жила в глухому лісі, ніхто більше ніколи не чув.
Хлопчик-мізинчик
У давнину в невеликій хатині на узліссі жив дроворуб із дружиною та сімома синами. Шестеро синів були високими та міцними, лише сьомий не вдався зростом. Він був такий маленький, що його прозвали Хлопчиком-мізинчиком. Він справді був не набагато більшим від пальця, зате розумом у сто разів переважав будь-якого здорованя. Брати і навіть батько часто просили в нього поради.
Сім'я була дуже бідна. Особливо важко доводилося взимку, коли в лісі не було ні грибів, ані ягід.
Якось брати вирушили до лісу по хмиз. Але хмизу траплялося мало, вони йшли все далі в гущавину і врешті заблукали.
Настала ніч, і в лісі зовсім стемніло. У братів зуби цокотіли від холоду. Було дуже тихо, тільки іноді здаля долинало вовче виття.
– Що робити? – спитав старший брат.
Хлопчик-мізинчик роззирнувся довкола.
– Треба залізти на високе дерево. Там нас не дістануть голодні вовки, а ми зможемо побачити, з якого боку наш дім.
Хлопчик-мізинчик видерся аж на верхівку сосни й гукнув:
– Житло!
Далеко в лісі слабко мерехтів вогник.
– Ми, напевно, зможемо там переночувати, – сказав Хлопчик-мізинчик. – Ходімо швидше, доки ми зовсім не задубіли.
Довго йшли брати через глибокий сніг туди, де виднівся вогник.
Нарешті вони вийшли до великого кам'яного будинку. В одному з вікон світилося. Хлопчик-мізинчик постукав у важкі дубові двері.
– Хто там? – спитав жіночий голос.
– Ми дроворубові сини, пішли по хмиз і заблукали. Впустіть нас, будь ласка. Ми змерзли й голодні.