Выбрать главу

Здається, це був 1983 рік. Камери буцегарень маленьких містечок були тоді переповнені, як діжки астраханськими іржавими оселедцями, — стояли чудесні андроповські дні. В надії на якийсь заробіток нелегка занесла мене в маленьке, наче надірваний жовтий клапоть, степове містечко на півдні, з нештатним аеродромом, де юрмилися незмінні По-2, що їх в народі досі називають «кукурудзяниками». Чого мене туди прихерячило? Найвірогідніше, виною було нещасливе кохання. А може, навпаки, щасливе? Це був прекрасний час, коли я не пам’ятав усіх жінок, які мене любили, з якими я спав і яким був вдячний за порятунок. Бережи їх Господь, тих жінок. Нині таких не роблять, хоча не думаю, що ця порода перевелася — фастфуд на кохання не поширюється… На аеродромі роботи не виявилося. А надибав я там парочку міліціонерів, що й доправили мене у місцеву буцегарню. І робота для мене знайшлася дуже швидко. Прокурор був сивоносим п’яндилигою, буркотуном, хоча, мабуть, зовсім не поганою людиною. Він покректав, покректав, гавкнув комусь у порожній зал, чи потрібні люди на розгрібання щебеню, і спокійно виписав мені і ще одному гаврику в розбитих окулярах по три з половиною доби. На прощання сказав: «Не бійтеся, у нас тут годують. А то ви худі, як чорти…»

Спочатку ми й в камері опинилися вдвох: колишній учитель фізики, а зараз повноправний мешканець стічних канав, і я, ваш покірний слуга. Тоді я, напевне, був закоханим. У кого, немає різниці, але несамовито, в мене підривало дах, я горланив вірші та пісні своїм цапиним голосом, гасав камерою, тарабанив ногами у двері, бився головою об стіни… Може, це взагалі був не я? Чи справді колись були ці чисті, світлі дні, з платиною павутиння та «кукурудзяниками», що великими комахами висіли у високому порцеляновому небі?

Ввечері ж заскрипіли двері. На порозі стояв до пояса роздягнений чолов’яга. Вигляд його справді вражав: поламані вуха, поламаний ніс, тіло, ледь не до останнього сантиметра покрите татуюванням, а там, де тату не поміщалося, світили старі рубці. Він був схожий на цей спекотний серпень, що гудів навколо літаками і мухами.

— Андрій, — відрекомендувався він хриплим вуркаганським голосом і подивився на нас голчатим, втомленим поглядом. А потім зайорзав по камері, з кута до кута, туди-сюди, наче вовк з обрубаним хвостом. Нарешті, вгамувавшись, сів на нари — і заговорив про свою кохану. Тут ніби немає нічого дивного — інтернаціоналізм усіх тюрем, казематів, катувалень позначений одним пунктиром: усі засуджені, хоч на сто років, хоч на п’ятнадцять діб, до електричного стільця або до каторги, найбільше згадують про жінок. Та Андрій говорив про свою дівчину так люто і переконано, ніби справді для нього не було нічого більш важливого у житті. І не буде в ньому більше нічого. Він супроводжував свій шалений монолог рухами, напрочуд виваженими і плавними: так рибаки розповідають про пійману рибу або люди, що повернулися з праці на землі, змивають воду на подвір’ї під дюралевим рукомийником. Можу вам щиро засвідчити: всі лоліти, всі марініни та дашкови з устіновими — мідні п’ятаки у порівнянні з тим, що і як нам розповідав цей брутальний, з мутним минулим хлопець. І, здавалося, в пропахлій кислим смородом сечі, хлорки і пітного спіднього камері, розпустивши мрії та коси, з’явилася сама Офелія.

Наступного чистого, як вимита слюда, дня, загрузивши щебінкою вантажівку, ми розляглися на пагорбі, чухаючи животи і втупивши осовілі від спеки погляди у долину. Там зграйками, розвіваючи спідниці, бігали жінки. Звідси, з пагорба, обпаленого сонцем, я ніби чув їхній запах, і від думки про них, а ще більше, звісно, від молодості, паморочилося в голові і крутило в паху. І раптом, ніби з нічної розповіді мого сусіда по камері поруч, напевно, зістрибнувши із хмаринки, матеріалізувалася писана красуня. Зараз такі стирчать на глянцевих обкладинках, нюхають кокс та катаються на спортивних машинах. Тут я замовкаю. Скажу лише, що це містечко я покидав уже не такою наївною людиною. Хоча досвід — найбільший бич дурнів… Років п’ятнадцять тому ми з дружиною винаймали кімнату в Криму. Над нами так само абонували кімнату професор математики, який з дружиною, донькою та маленьким сином також приїхали відпочити біля моря. Алушта, шашлики, засмага, солодкий аромат квіту граната та абрикосів під вікном. В цьому просторі існував ще один персонаж, місцева двірничиха тьотя Ліда, що приносила нам козяче молоко і гарячий хліб. Богатирського зросту жінка, з чорними вусами, вульгарна до неможливості. І ось одного ранку нас розбудив ґвалт. Дружина професора — красуня і розумниця — сипала такою лайкою, що квіт на персикових деревах, мабуть, спадав від Алушти до Сімферополя. Причина сімейної сварки була настільки ж банальна, наскільки й неймовірна: інтелігентний професор, виявляється, уподобав косооку, горбату і смердючу двірничиху. І ніякі умовляння, каяття, прохання, погрози дружини на нього не діяли. З юначим максималізмом він боронив своє кохання. Нічого, звісно, з цього путнього не вийшло, але факт залишається фактом. Можете не вірити, але, коли ми випадково зустрілися із своїм курортним сусідом за рік чи два, він крадькома показав мені фотокартку, переламану надвоє. Фото своєї коханої Ліди. Ось так…

…Я згадую ці нібито й незначні епізоди життя по дорозі від Шулявки до Жулян. Вставши засвіта, я приїжджаю сюди, на аеродром, і слухаю, як підіймаються у небо літаки. Моя остання подруга якось сказала: «Молися, щоб вони не падали». Ми познайомилися на якійсь тусні. Якраз через два роки після мого розлучення, і я чомусь вирішив, що саме вона зробить мене щасливим. А потім з’явився дядя на горбатому «лендровері»… І мені нічого не лишилося, як дивитися на літаки і молитися, щоб вони не падали. І на це нема ради. В молодості думаєш, що кохання — це мить пристрасті, зараз і відразу, це терпкий, наждачний біль тіла. Насправді ж — це щемкий подих надії на те, що твоя молитва буде почута.

Володимир ЦИБУЛЬКО

ЛЮБОВ ПІСЛЯ ПОЛІТИКИ

Причинно-наслідковість

А може, ці слова написати з великої літери? Отак — Любов після Політики. Чи патетика над всім цим, чи поетика під всім цим? Можна театрально піднести оці руки, котрі ніколи нічого не крали, і оцією мовонькою, котрою ніхто ніколи й нікого не обдурив, крикнути на весь світ:

— Виявляється, вона існує! Виявляється, після політики існує любов! Коли ти в політиці — крім політики, для тебе нічого немає. Коли ти після політики — виявляється, трапляється любов!

Втім, любов і політика — поняття-близнюки. Вони нещадні експлуатанти пристрасті. Щоправда, політика, коли розглядає любов як елемент самої себе, передбачає ще й такий гібрид, як любов з безвиході, любов, породжену паралічем страху.

Колись казали: з КГБ не виходять, з КГБ — виносять. Але ця формула набагато більше стосується саме політики. Почавши нею займатися, не припиняєш цього до смерті. Тобто заради справедливості зауважимо: з політики винесли значно більше людей, ніж з КГБ. І не факт, що всі вони усвідомлювали, шо ця процедура — дрібниця у порівнянні з іншою втратою. Адже багато хто з них так і не пізнав любові, яка, хоч би що не казали, є набагато вартіснішим життєвим набутком, ніж посади та фінанси.

Постреволюційність, або Первісне накопичення

Формування українського політичного класу, що відбувалося на тлі тектонічних розламів суспільної системи, спричинило істотні зміни соціальної психології, а отже, й особистих мотивацій людей щодо їхнього світовлаштування. Природа прийняття політичних рішень в Україні відома майже кожному — зміцнення власного становища, збагачення, особиста та майнова безпека. І в цей час Кохання дедалі більше набуває рис політики. Кохання тепер мало нагадує хворобу, ірраціональний стан, безцільну емоцію, коли «хворого» найменш цікавить, чим все це кохання закінчиться — він насолоджується тут і зараз. А що буде потім — гори воно синім полум’ям. Потім буде потім. Шлюби, що вершаться на небесах і розпадаються на землі, інколи набувають серйозного резонансу. Історія принцеси Діани — не просто історія приватної жінки, всі її сердечні страждання стали справжнім інформаційним наркотиком для цілого світу.