Але й в Україні нині створюється своєрідний верховний шлюбний клуб, ідеологічні ярлики членів якого не відіграють ані найменшої ролі. Згадати хоча б шлюб сина головного комуніста й чільної аграрної діячки. І подібних прикладів — десятки. Любов стала складовою політики, а політика — мотиваційною учителькою любові. Все це часом нагадує постнепівський, але ще передрепресійний сталінський час в СРСР. Саме там основу правлячої касти складали суцільні куми, брати, сестри та всякі інші «Василі сестри в перших». Якщо зараз міністр Н. та депутат Н. одружені на сестрах, а їхній батько дружить з Самим, а двоюрідний брат давньої приятельки дружини Самого — намісник території С, а племінник Самого — заступник намісника території X, а в партійному списочку по три однакових прізвища, то чому це все рано чи пізно не мусить перейти у наступну психологічну фазу сталінщини? Не дай Боже, звичайно, але в людини з низів завжди існує певний стереотип: всі вони там на верхах — одне ціле. Ось що пише Авраам Шмулевич у розкішному есе «Єврейські дружини в Росії»:
«Наприкінці 1948 року за наказом Сталіна заарештували дружин-єврейок його найближчих соратників. У тому числі: дружину Андрєєва — Дору Мойсеївну Хазан; дружину вірного багаторічного секретаря Сталіна Поскрьобишева — Броніславу Соломонівну (вона була сестрою невістки Троцького, просиділа три роки у в’язниці, зрештою — розстріляна); заарештували й дружину Молотова Поліну Жемчужину, що народилася в Запоріжжі (справжнє її ім’я — Перл Карповська. Слово „перл“ у перекладі з ідиш на російську означає „жемчуг“ — звідси й псевдонім.)
Протягом багатьох років коханкою Сталіна (навіть їх медичні картки зберігалися в кремлівській поліклініці разом) була якась Роза — чи то сестра, чи то племінниця Кагановича. За словами сина Берії Серго, їхня близькість стала безпосередньою причиною самогубства Надії Аллілуєвої. Від Сталіна в Рози нібито була дитина. Звався хлопчик Юрою. Він ріс у родині Кагановича. Дружиною сина Сталіна Якова Джугашвілі була танцівниця Юлія Мельцер. Після полону й загибелі чоловіка вона була арештована.
Ліля Брик деякий час була дружиною героя Громадянської війни комкора В. М. Примакова (серед іншого, він очолював вторгнення Червоної армії в Афганістан).
Микола Щорс був одружений на єврейці Фрумі. Їхня дочка Валентина вийшла заміж за відомого радянського фізика Ісаака Марковича Халатникова.
Єврейками були дружини багатьох класиків радянської літератури. Корнія Івановича Чуковського (сам єврей по батькові), Аркадія Гайдара, Володимира Тендрякова».
Ну, прямо тобі Авраам породив, прости Господи… Нинішній клубок родинно-політичного єднання в українській правлячій касті викликає ланцюг запитань, відповіді на які точно знає народ, а от ця каста, здається, навіть не підозрює всієї простоти, а разом з тим глибини цих відповідей. В есе Авраама Шмулевича є прекрасна риторична фігура — саме як підсумок перерахування, хто кому «Василь сестра в перших»: «Все це дуже цікаво. Однак, перш ніж захоплюватися або обурюватися, необхідно запитати: яка користь від цього євреям? У найкращому разі, ніякої».
А яка користь українцям від шлюбно-політичного кліщення українського правлячого класу?
У найкращому разі, ніякої!
Так само як від заміжжя української топ-моделі з американським мільярдером. Питання не в грошах. Питання в естетичних цінностях, у спробі модернізувати національну ідентичність, зробити її життєздатною в системі найжорсткіших цивілізаційних викликів сучасності.
Історія Лілі Брик тут більш ніж показова. «Хмару в шароварах» Володимир Маяковський вперше читав на квартирі в Бриків. У подальшому ця поема, присвячена Лілі, була надрукована за сприяння Йосипа Брика. Ну а далі — довгі роки кохання на трьох. Аж до виходу фільму «Третя міщанська» за сценарієм Віктора Шкловського, де це кохання на трьох прочитується більш ніж прозоро. Але поза всіма цими пристрастями — хіба шлюб з червонокозацьким комкором Віталієм Примаковим не був політикою? Подейкують, що Сталін, знищуючи Примакова, сказав: «Не чіпайте дружину Маяковського!», хоча за статус «коханої жінки» стосунки Лілі з поетом ніколи не виходили. Але поза всілякими системними комунікаціями в культурному середовищі радянської Росії, в Лілі існувала й інша історія — її молодша сестра, французька письменниця Ельза Тріоле, була дружиною письменника Луї Арагона. І вже в постсталінський час через квартиру Лілі Брик, як через підпільний мистецький клуб, пройшла безліч людей, що могли б зробити славу будь-якій культурі.
Хіба це не формування нової якості нерадянщини у радянському прото-етносі? Тобто радянського етносу не було, а радянський культурний продукт був. Тільки й тут, правда, без згаданого вже КГБ не обійшлося. Чи тоді він ще звався ОГПУ?
А яку нову суспільну якість, крім, звичайно, жадібного споживання, здатен породжувати нинішній правлячий клас? Адже творячи «верховні шлюби» дітей, котрі ще більш дезорієнтовані в духовних шуканнях, ніж їхні батьки, хіба не дезорієнтує цей клас ще більше своїх ненароджених внуків? І хіба не видаються приреченими шлюби, котрі, крім майнових та інших практичних резонів, не мають жодних мотивацій? І чого лише варті спроби творення приватного життєвого простору, наприклад, старшими дітьми президента — під неусипним оком натхненної споживчим азартом, а не духовними пошуками, вивільненої демократією пострадянщини.
Чи є любов священика настільки ж фізіологічною, як любов політика? А чи любов до Батьківщини включає фізіологічну складову? А чи матимуть якісь особливі супер-здатності діти Майдану? Чи ці малята «індиго» привнесуть у суспільні стосунки щось таке, що позбавить нас хронічної периферійності духу?
Не маючи достатніх обґрунтувань, все ж насмілюсь стверджувати, що дітки, народженні з любові, досягнуть більшого, ніж дітки, що з’явилися з майнових союзів.
Тому краще варто ризикнути порушити свої надто прагматичні настанови і, крикнувши: «Виявляється, вона є — любов після політики!», поставити себе у систему новітніх виборів і випробувань. А щодо демографічної мобілізації — то хай і вона народиться з кохання, а не з політичної доцільності. Може, не треба творити модерну націю з ідеології — може, варто створити мільйонів п’ять сімей з любові, а вже ті сім’ї, створені з любові, народять націю з любові?!
Адже ми українці — і в нас без пристрасті ніщо неможливе. Навіть у звичайному побуті, там, де німець, крім мовчазного сопіння, нічого не проявить, українець знайде місце пристрасті. Може, вже час оголосити пристрасть нашою природною монополією, може, з нашої пристрасті час видобувати електроенергію? У нас навіть безчасся пристрасне. Чорти навіть пекло у нас не розмістять — бо ми вже — пекло. Чому нас оминають системні інвестори? Та тому, що в їх бізнес-планах не враховується наша пристрасть.
Це феодал Єльцин міг сказати: «Беріть суверенітету, скільки візьмете!» Український націонал-демократ може сказати лише: «Беріть, скільки зумієте, любові!» От скільки взяли — стільки й народили. І де взяли — там і народили. Шанси на це є, бо, що точно змінюється в суспільстві, то це рівень озвірину — гидкий спадок радянщини й пострадянських часів, що знецінив почуття солідарності та зжер людські душі. Нині ці душі оговтуються — і дедалі частіше зустрічаються люди, здатні дарувати своє тепло іншим.
От іде вулицею пара — «біс в ребро» і «ягодка опять» — і веде за ручки малятко, а ти підсвідомо розумієш — це їх дитя, це не внуча, і посміхаєшся так, ніби то твоє дитя. Чи навіть то маленький ти сам, а вони — придивися — твої батьки.
І розумієш — це не політика. Це після політики. Це над політикою. І це ніколи не під політикою. Бо любов — це завжди можливість, на відміну від неможливості політики.