— Що? — не збагнув Воловик.
— Поїхав…
— Ти що! — загрозливо вигукнув старший лейтенант, наче сама Ніна була винна в тому, що машина зникла. — Невже проґавили?
— Він зупинився на тому майданчику, — тицьнула пальцем Ніна.
— Ех, — безнадійно махнув Воловик рукою, — важко тобі було на номер зиркнути!
— Я так поспішала…
Старший лейтенант замислився. Наказав:
— Ти побудь тут, може, він ще з'явиться. А я подзвоню капітанові.
Не чекаючи Ніниної згоди, круто повернувся й пішов, усім своїм виглядом виказуючи невдоволення.
Дівчина сіла на лавці в тіні молодого каштана. А й справді, чому не подивилася на номер, картала сама себе. Але звідки могла знати, що чоловік у розцяцькованій сорочці так швидко поїде? Минуло не більше чверті години, як зайшов до будинку. Правда, поспішав, і вона мусила зважити на це.
Однак чому мусила? Ніна гадала, що вона виконала свій обов'язок: повідомила про залишені гроші й здала їх, а решта — справа міліції. Нехай дільничний з отим столичним капітаном ловлять злочинців. А що саме злочинці пиячили тоді в їхньому кафе, в Ніни не було тепер ніякого сумніву. Отой чорний з волохатими руками напевно ватажок банди: увійшов до кафе перший і поводився як справжній ватажок, розмовляв голосно й владно. А цей у розцяцькованій сорочці, мабуть, на другорядних ролях, шофер чи звичайний виконавець — не може людина, яка займає певне становище, хоча б у злочинному світі, отак шморгати носом…
Але навіщо він приїхав до Соснівки?
Ніна подумала, що бандити, либонь, хочуть пограбувати когось у цьому дев'ятиповерховому будинку, можливо, вже здійснили свій чорний замір, навіть убили когось, і їй зробилося лячно й захотілося втекти — вона втекла б, якби не категоричний наказ старшого лейтенанта вистежити водія білих «Жигулів».
Зрештою, подумала, вона бере участь у важливій державній операції, скоро з її допомогою міліція знешкодить злочинців і вона стане знаменитою.
Хто перший здогадався, що саме злочинці залишили гроші в сигаретній пачці? Можливо, її портрет надрукують в газеті, і тоді Жанна лусне від злості…
Нарешті повернувся Воловик. Ніна, поспішливо ковтаючи слова, виклала свої міркування відносно банди й можливого вбивства. Старший лейтенант вислухав, не перебиваючи, та зробив висновок зовсім незвичний, навіть несподіваний і нелогічний з Ніниної точки зору. Мовив розважливо:
— Ну, добре, ти йди працюй…
Але тепер Нінині острахи минули, й вона заперечила рішуче:
— А як же ви його впізнаєте?
— То вже наша справа.
Ніна образилася: отак, роби людям добро, а вони не відчувають ніякої вдячності. Зрештою, могли б і порадитися з нею. Здається, Воловик усвідомив свою помилку, бо поплескав її по плечі й мовив приязно:
— Якщо знадобишся, ми тебе покличемо. Ти й так нам допомогла! — Показав — саме як, провівши ребром долоні по горлу. — Йди, тепер уже наша турбота.
Ніна пішла, а Воловик довго дивився їй услід. Славна жіночка, вродлива, ніжна й чесна. За такими, як вона, міліція як за кам'яною стіною.
Ну, що вони можуть без громадськості? Звичайно, спіймати злодія, знешкодити бандита, зупинити хулігана — насамперед їхня, міліцейська справа, однак що б він, дільничний інспектор, робив без дружинників? Певно, завдяки їм у Соснівці порядок, за весь минулий рік лише один випадок крадіжки й майже нема хуліганства. В своєму селищі робітники самі навели порядок, варто комусь його порушити, і без міліції упораються.
Стрункий хід думок старшого лейтенанта перервав гуркіт мотора: сіра «Волга» зупинилася перед будинком. Хаблак примостився на лаві поруч дільничного, запитав:
— У який під'їзд заходив той тип?
— У перший від нас. І був там не більше дванадцяти хвилин. Ніна твердить, що поспішав, навіть через сходинки перестрибував.
— Слід обійти квартири. І от що… — Хаблак на кілька секунд замислився. — Може, доручимо двірникові? Тебе тут знають, і, якщо справа нечиста, не відкриються, а двірник розпитуватиме про шофера білих «Жигулів», який загубив щось, скажімо, кепку чи ключі. Мовляв, діти знайшли й принесли.
— Годиться, — схвалив Воловик. — Тут двірничкою тьотя Валя, вона зуміє.
Тітку Валю довго чекати не довелося: прибирала сміттєзбірник. Дізнавшись, чого хоче від неї дільничний, гмикнула зневажливо:
— Для чого ж ходити? У мене б і попитали. Всі знають, що в Лариски жених завівся. Чи коханець… З Києва на білих «Жигулях» до неї їздить.
— Сьогодні був? — швидко запитав Хаблак.
— Не бачила.
— Що за Лариса?
— Музична вчителька. Лариса Яківна Успенська. Я так розумію: якщо й коханець, кому яке діло? Вона жінка молода, вільна…