Хаблака не цікавили морально-етичні міркування двірнички. Перебив:
— Номер квартири?
— Сорок шоста, на третьому поверсі.
— І часто приїздить оцей… на «Жигулях»?
— Мало не щовечора машина стоїть. А нашим людям очі не затулиш.
— Не затулиш, — погодився Хаблак. — І хто ж цей Ларисин наречений?
Двірничка знизала плечима.
— Та хіба з Лариски витягнеш? Потаємна вона, і навіть баба Маша не дізналася. А баба з мертвого витягне.
— Номер машини?
— А хто ж його зна? Хіба в баби Маші попитати?
— Попитайте, а ми навідаємось до Лариси Яківни. Не знаєте, вона вдома?
— Мусить бути. Хоча… — прислухалася, — може, й нема. О такій порі до неї діти ходять, на піаніні грають.
Воловик натиснув на кнопку ліфта, але Хаблак скосив на нього насмішкувате око й застрибав по сходинках. Засоромлений дільничний подався за ним, щось буркочучи собі під ніс про переваги техніки, проте капітан не слухав його. Подзвонив до сорок шостої квартири — дзвоник продзеленчав вимогливо, однак ніхто не відгукнувся. Хаблак подзвонив ще раз, почекав кілька хвилин і втретє натиснув на кнопку.
— Шкода, нема нашої Лариси Яківни, — зітхнув. — Що ж, давайте розшукаємо бабу Машу.
Бабу не довелося розшукувати: вона сиділа на лавці попід парадним і щось голосно втовкмачувала двірничці, розмахуючи руками.
— Сорок чотири, вісімдесят три, — не чекаючи, коли її запитають, повідомила двірничка. — КИО сорок чотири, вісімдесят три.
— А ви звідки будете? — втупилася в Хаблака цікавими очима баба.
— Із держстраху, — цілком серйозно відповів капітан. — Хочете, застрахуємо ваше майно. Дешево й сердито…
— Ти мені туману не напускай, — перервала його баба, і Хаблак зрозумів: їй пальця до рота не клади. — Чого б цей страх, значить, Ларискою цікавився? Та й ще на «Волзі» приїжджав? Наче я не бачила, що ти з «Волги» вилазив.
— А ви не помітили, Успенська давно пішла з дому?
— Чого ж, бачила. Для того й очі маю, щоб бачити. Поїхала Лариска, значить, на білих «Жигулях» із своїм пристаркуватим…
— Давно?
— З годину. Чи більше…
Усе сходилося, й Хаблак, зробивши таємниче обличчя, попросив:
— От що, бабусю Машо, ви подивіться, коли Успенська повернеться…
— Куди ж вона дінеться? — В голосі баби прозвучали навіть грозовиті нотки. — Повз мої вікна всі проходять.
— І повідомте дільничного.
— Стьопу, значить?
— Отож, старшого лейтенанта Степана Юхимовича Воловика. Тільки нікому ні слова.
Очі в баби загорілися.
— Значить, ловите?.. — запитала. Хаблак не задовольнив її цікавість. Баба, підштовхнувши ліктем двірничку, вела далі впевнено: — Чи я не казала? Чого б це Ларисці пакунки возив? А Лариска не така вже й дурна. Що з молодого витягнеш? А цей — багатий. І все ж догралися…
Слухати її просторікування Хаблакові не хотілося, й він, попрощавшись з Воловиком, поспішив до машини. Викликав по рації карний розшук, назвав номер машини і вже на півдорозі до Києва знав, що власником білих «Жигулів» є Борис Свиридович Буловацький, директор одного з печерських промтоварних магазинів, і що мешкає він на Степовій вулиці, двадцять п'ять, квартира сто сімнадцята, має бокс у кооперативному гаражі «Академічний».
«Директор промтоварного магазину! Щось у цьому є…» — подумав Хаблак і наказав їхати на Печерськ.
Магазин, яким завідував Борис Свиридович Буловацький, був досить великий і мав широкий асортимент товарів, починаючи з чоловічих костюмів, різного трикотажу, пальт і кінчаючи галантерейним дріб'язком.
Хаблак поцікавився в гостроокої продавщиці, де він може побачити директора.
— Для чого? — запитала, зиркнувши пильно. — Вам щось не подобається?
Капітан поспішив запевнити, що директор потрібний йому в суто особистому питанні, й дівчина нарешті зволила пояснити, що зараз усі службові й особисті питання розв'язує Софія Ісааківна Дорфман, заступник директора, бо сам Борис Свиридович уже три дні у відпустці.
Степова вулиця, куди поспішив Хаблак з Печерська, складалася фактично з двох нових довгих дев'ятиповерхових будинків. Капітан не побачив поблизу під'їзду Буловацького білих «Жигулів» і подумав, що Борис Свиридович навряд чи марнує час удома. Так воно й сталося, на дзвінки ніхто не відповів. Капітан розшукав двірничку й через кілька хвилин дізнався, що Буловацький ще сьогодні вранці був удома, мешкає сам в однокімнатній квартирі, холостяк, можливо, й був колись одружений, але тепер самотній. І, що найголовніше, принаймні протягом місяця капітан не зможе побачитися з Борисом Свиридовичем, бо той відбув сьогодні кудись на південь.