— А відмички для чого? — блиснув очима Хаблак.
— Звичка, — блудливо відвів погляд Осташевич.
— За такі звички!..
— Знаю, та що зробиш… Значить, кажу йому, що зав'язав. А він сміється. Мене, мовляв, крадені речі не цікавлять. Мені треба з одною людиною роз'яснювальну розмову провести. Ну, вроді як зі мною дільничний проводить. Вірніше, прижучити його, ножа навіть показати. Якщо, мовляв, хоч слово мовиш, тут тобі й кінець. «Ножем, — одповідаю йому, — не бавлюсь. Ми — домушники і на мокре діло, не підемо». А він: «Я тебе на це не штовхаю. Налякати треба, і все. Чотири сотні заробиш». Півсотні одразу поклав, я сотню хотів, не дав, падла. Каже, при собі не маю. Збрехав, точно збрехав, я по очах побачив, жмикрут клятий.
— Як домовилися лякати?
— Значить, мусив я зайти до того, на Черешневій, і сказати: «Привіт од Толика. Він знає, де ти, і всі знають. Якщо хочеш продати чи вийти із гри, розплатимось негайно». Ну, а далі від себе — що захочу. Аби злякався й збагнув, що з ним не жартують.
— А остаточний розрахунок де?
— Завтра о десятій ранку в їдальні, що біля базару.
— Точно?
— Чого мені брехати?
— Звичайно, нема чого. А якщо він не прийде?
— Я попередив: на тому світі знайду. Та й мусить же дізнатися, як ми там побалакали, на Черешневій. Але ж, — спохмурнів нараз, — коли довідається, що той Буловацький віддав кінці… може не прийти…
— Прийде, — заперечив Хаблак. — Нікуди він не дінеться. Звідки може взнати, що ти не розмовляв з Буловацький? Напевно, гадатиме, що Буловацький помер після вашої розмови — знали, що в нього хворе серце, можливо, розраховували саме на такий фінал. Але цьому Толику треба довідатись, про що ви балакали з Буловацький. Може, ти дізнався від Буловацького, хто він такий, Толик, і звідки…
— Може, й дізнався… — Осташевич одразу відчув, що його акції піднялися. Відкинувся на спинку стільця й насмілився навіть підморгнути Хаблакові. — Тепер він у наших руках! — ствердив нахабно.
Хаблак одразу поставив Рогатого на місце:
— Підеш завтра до їдальні! — наказав суворо.
— Але ж я… — виразно обвів навколо себе Осташевич. — Під конвоєм чи як?
— Одного не пустимо. Супроводжуватимемо тебе вдвох з лейтенантом Романікою. Але щоб без дурниць, — насварився пальцем. — Більше шансів пом'якшити собі вирок у тебе не буде.
— Я що, дурний, зайве відсиджувати! — аж образився Рогатий. — Ворог собі, так? Ми його, падлу… — підвів руку й міцно стиснув кулак.
В їдальні біля базару було завжди багатолюдно й галасливо.
Осташевич, як і було умовлено з Толиком, зайняв місце за другим столиком від буфету. Зняв з підноса тарілку з картопляним супом, поруч поставив біфштекс з яйцем, смажену рибу під томатним соусом і склянку паруючої кави, до якої взяв аж два тістечка. Від грошей, виданих йому Хаблаком на сніданок, майже нічого не залишилось, зрештою, капітан розумів Рогатого — камера попереднього ув'язнення мало нагадувала курорт, і годували там не за ресторанним меню — коли ще Осташевичу доведеться поласувати тістечками та й ще з справжньою солодкою кавою?
Хаблак із Наталкою — співробітницею обласного управління внутрішніх справ — зайняли місця через столик. Романіка сів біля виходу з їдальні, ще один оперативник чергував на вулиці коло машин. Все було продумано до деталей, і Толику відрізали всі шляхи до відступу.
Ще вчора ввечері Хаблак одержав висновок судово-медичної експертизи. Як і передбачав лікар, Буловацький помер від раптової серцевої недостатності між першою і другою годинами дня. Що ж, цьому чорнявому Толику пофортунило: Борис Свиридович і без залякувань Рогатого вже нічого не скаже.
В їдальні було самообслуговування, і до роздавального віконця витягнулася черга. Хаблак перебрав очима чоловіків, які стояли в ній, — один нагадував Толика: чоловік років тридцяти, високий, з грубими рисами обличчя. В одній руці тримав великий жовтий портфель, в другій — піднос, нетерпеливився, витягаючи шию й розглядаючи виставлені на полицях закуски.
Хаблак скосував на Осташевича — чи помітив того чорнявого чоловіка в черзі, але Рогатий схилився над тарілкою й швидко працював щелепами: здається, зараз йому були байдужісінькі всі Толики світу.