Трохи подумавши, Ніна викинула ромашки — що може бути сумніше за прив'ялі квіти? Висипала з попільнички недопалки просто на скатертину, все одно залита вином і брудна, треба прати. Хотіла вже згорнути її, та побачила сигаретну пачку, довгу, з жовтим верблюдом. Прочитала по складах: «Кемел». Здається, верблюд по-іноземному. Зазирнула в пачку, чи не залишилось випадково сигарети, пригостила б когось із сусідів. Сигарет не було, й Ніна хотіла вже зіжмакати пачку, але затрималась, побачивши всередині якісь папірці. Засунула палець у пачку й видобула… гроші.
Ніна ще не тримала таких купюр у руках, бачила лише в інших, один такий папірець майже дорівнював її місячному заробіткові, лише один маленький папірець, а сто карбованців!..
Ще й багато їх, і всі однакові — жовтенькі купюри по сто карбованців. Скільки ж?
Ніна перерахувала — аж десять, а це тисяча карбованців!
— Довго на тебе чекати? — почула Жаннин голос. Але при чому тут Жанна, коли у неї в руках стільки грошей!
Автоматично засунула їх назад у пачку й кинула на стіл, немов обпеклася. А може, їй тільки здалося, що в сигаретній пачці гроші, і хтось пожартував з нею…
Знову витягнула папірці — ні, гроші справжні, нові хрусткі сотенні купюри.
— Йди-но сюди, Жанно! — покликала розгублено.
Буфетниця потягнулася, піднявши руки, похитала стегнами. Мовила невдоволено:
— Спати хочеться, був би тут диван, покимарила б… Чи піти скупатися?
— Ти глянь, що вони забули! — піднесла руку з грішми Ніна. — Тисяча карбованців!
Жанна зиркнула, і втому її як рукою зняло. Зробила пружний крок, злодійкувато озирнулася — вона вже збагнула, що до чого, збагнула одразу, їй не треба було повторювати, підбігла до Ніни й вихопила гроші.
— Дивись скільки! — видихнула гаряче. — Невже справді забули?
— Ось у цій пачці… — подала Ніна.
Жанна рахувала тремтячими пальцями.
— Один… три… вісім… Невже справді тисяча? — Засунула гроші в кишеньку фартуха, знову озирнулася стривожено. — Оце щастя!
— Ти про що? — не збагнула Ніна. — Люди ж повернуться!
— «Повернуться… повернуться…» — зло просичала Жанна. Схопила Ніну за руку, потягнула до павільйону. — Таке щастя раз у житті, а вона — «повернуться…»
Жанна заштовхала Ніну в підсобку, витягла гроші, ще раз перерахувала. Міцно стулені губи її побіліли. Роззирнулася довкола.
— Зараз ми їх заховаємо! — видихнула. — Хоча ні… Можуть поскаржитись, почнуть шукати… Я їх у сусідки залишу, Вірка поїхала й ключі мені лишила, там як в ощадкасі. Боже мій, невже по п'ятсот карбованців? Щастя яке!
— Віддай! — простягнула руку Ніна.
— Ти що, не зрозуміла? Повернуться й шукатимуть… Швидше зачиняти треба, поки не оговталися!
— Ти справді?..
— А ти — повернути? Дурна, чи що? Я ж кажу: раз у житті… Знайшли, і все…
— Украсти?
— Я що, злодійка? Знайшли, розумієш, знайшли, а хто загубив, не знаємо.
Ніна завагалася: справді, знайшли, і якщо за грішми ніхто не повернеться…
Мабуть, Жанна вгадала її думки, бо мовила з присвистом, якось неприродно шепеляво:
— Подумають, що жагубили десь в іншому місці… Але якщо й повернуться, жнати ми нічого не жнаємо, ніяких грошей не бачили, й не будь дурною. Це ж вони на «Жигулях» приїхали? Біла машина під сосною стояла?
— Їхня, але ж…
— Ось бачиш, у «Жигулях» їздять, багаті, значить, — не дала їй закінчити Жанна. — Для них тисяча — раз плюнути, а нам з тобою!.. Я кольоровий телевізор хочу… — Очі в неї розширилися й блиснули, губи випнулися, знову зашепелявила: — Кольоровий, що ти рожумієш… раж у житті…
Вона шепотіла, а очі бігали й просили, певно, Жанна цієї миті ненавиділа Ніну, й не тільки; тому, що треба було піддавати половину папірців, які затиснула в спітнілому кулаці, а надто через те, що слід, умовляти, мало не принижуватись…
— Ну, — видихнула нараз з ненавистю, — збагнула?:
— Ні, — похитала Ніна головою, — я не хочу.
— Злякалася?
— Чого мені боятись? — раптом безжурно засміялася Ніна. — Що я — вкрала?
— Украла… украла… Знайшли ми…
— От що, — мовила Ніна твердо. Вона знала, що тепер Жанна ненавидітиме її все життя й робитиме їй капості, проте інакше вчинити не могла, — от що, Жанно, ти зараз піддаси мені гроші, і ми повернемо їх.