Буфетниця прикусила нижню губу. Похитала вказівним пальцем перед Ніниним носом.
— Ось чого схотіла? Не вийде! Одна привласнити хочеш?.. Я одразу розкусила тебе, чесною прикинулась!
— Ну й холера ти! — щиро здивувалася Ніна. — А совість у тебе є?
— З чим її їдять, твою совість?
— І все ж гроші доведеться повернути!
— На, їж! — Жанна розмахнулася, хотіла кинути сотенні Ніні в обличчя, однак стрималася й простягнула на долоні — зібгані й вологі від поту. Проте надія не полишила її. Запитала прохально: —А якщо не повернуться?
— Здамо у міліцію.
— Ну й дурна! — Жанна розчинила двері підсобки. — І послав же мені бог напарницю!.. — Вийшла не озираючись.
Ніна постояла трохи, акуратно поклала гроші в гаманець і пішла прибирати столики. Вона впоралася швидко, хвилин за десять, хоча робила все автоматично — весь час думала про сутичку з Жанною і про гроші, які, здавалося, відтягували кишеню спідниці. Чекала, що ось-ось повернуться по цю тисячу, мусили вже схаменутися — хоча хильнули мало не по пляшці коньяку на чоловіка, про матір рідну забудеш, не те що про гроші…
Додому йти не хотілося — чоловік, бригадир бетонувальників — працював далеченько, на дамбі, обід їм привозили, а вечерю вона ще встигне зготувати. Ніна зачинила павільйон і прилаштувалася в затінку понад самісіньким Дніпром. Розгорнула журнал з кольоровими вкладками, але не читалося — сиділа, вдивляючись у дніпрову далечінь.
Пройшла, залишаючи пінний слід, «ракета» до Києва, назустріч їй, наче бавлячись, летіли дві моторки. Взяли круто праворуч, даючи дорогу «ракеті», промчали біля самісінького берега. Засмаглий хлопець на передньому човні навіть посміхнувся Ніні й махнув рукою чи, може, це тільки видалося їй, бо моторки вже перетворилися на цяточки й розчинилися десь у безкінечному просторі. І все ж обличчя засмаглого хлопця стояло перед Ніниними очима, він уже не посміхався, а дражнив її, підморгував, і ця ілюзія була настільки реальною, що вона потерла чоло, аби відігнати видіння. Підвелася й попростувала до селища.
Ніна любила свою Соснівку й вважала, що має більше прав на таку любов, ніж інші соснівські мешканці. — Бо цими іншими був переважно заїжджий люд, а вона народилася в старій Соснівці, кілька хат від якої ще лишилося на околиці селища. Тепер Ніна мешкала в облицьованому білою плиткою дев'ятиповерховому будинку на набережній; вікна одної кімнати й лоджія виходили на Дніпро, і здавалося, що живуть вони у величезному кораблі, повз який котить свої води ріка. Іван у вихідні дні закидав вудки під самісінькими вікнами, риба, правда, ловилася погано, але скільки радості й репету було, коли на гачок потрапляв якийсь неуважний щупак!..
Ніна усміхнулася, згадавши Івана. Певно, найкращий хлопець у Соснівці. Сусіди, знала це точно, нашіптують йому — навіщо взяв офіціантку: по-перше, професія несолідна, по-друге, де спиртне й захмелілі чоловіки, там завжди до гріха близько, поостерігся б ти, Іване…
Іван лише посміювався у відповідь: до Ніни ніщо погане не прилипне, їй подобається, нехай працює.
І не прилипне, Ніна це також знала напевно. Іноді ловила хтиві чоловічі погляди, але, дивна річ, майже ніхто не дозволяв собі навіть двозначної розмови з нею. Чи то постава в неї була така, чи вміння триматися, проте рідко хто з відвідувачів, навіть після кількох келихів, осмілювався пофліртувати з цією зовсім ще молодою й вродливою офіціанткою. Відчували, що одержать відкоша, і одержували бувало — за настирливість. Скаржились Жанні, а Жанна що — посміюється, мовляв, самі винні, рукам волі не давайте, та й взагалі, знайшли на кого дивитися, коли є значно цікавіші об'єкти…
Ніна проминула громадський центр селища — його збудували недавно, і соснівці, які ще не встигли призвичаїтись, ходили сюди, немов на екскурсію: і то правда, є на що подивитися — магазини, ресторан, готель, концертний і спортивний зали, кінотеатр, пошта й аптека, все під одним дахом. Такого нема в самому Києві, та й взагалі, Київ, щоправда, є Київ, однак у Соснівці жити краще: повітря яке й ліс у самісінькому селищі, не кажучи вже про Дніпро. В Києві до Дніпра багатьом годину їхати, не захочеш і тої річки, а тут пляж мало не в центрі селища…
Ніна постояла трохи на набережній і завернула у вулицю, що вела до відділення міліції.
Дільничний інспектор старший лейтенант Степан Воловик, побачивши гроші, округлив очі. А Ніна, поклавши їх на стіл, стояла мовчки.
— Ну? — тільки й запитав Воловик. Був він людиною поміркованою, за що й користувався авторитетом у селищі. Навіть молодики, які полюбляли бешкетувати перед вечірніми сеансами біля кінотеатру, замовкали, угледівши його.