Володимира Олексійовича не було на місці, й взагалі ніхто не знав, де саме він перебуває зараз.
Кімната Чугайова відділялася від цеху тонкою дерев'яною перегородкою з вікном, затягнутим фіранкою, і начальник цеху в разі потреби міг відсунути її й бачити, що робиться в його господарстві. Зараз краї фіранки не сходилися, і Хаблак зазирнув до кабінету.
Довга й вузька кімната із столом у протилежному кінці, до якого, за традицією, приставлений літерою «Т» менший і вужчий. Ряд стільців попід стіною й шафа. Власне, нічого цікавого, крім того, що стіл був зовсім порожній: ані чорнильниці, ані теки чи записника, жодного папірця, буцім на ним ніхто й не сидів і не працював, і від цього кабінет Чугайова справляв враження необжитого, наче сюди лише випадкове забігали й не затримувалися ні на хвилину.
— Ви до мене? — почув раптом Хаблак за спиною.
Капітан озирнувся й побачив середнього на зріст чолопіка в темно-синій бавовняній робочій куртці, одягнутій на чисту й випрасувану сорочку, комір якої стягувала дбайливо зав'язана переливчаста краватка.
— Якщо ви начальник цеху Володимир Олексійович Чугайов, — відповів Хаблак.
Чоловік кивнув і відімкнув двері. Пропустив Хаблака поперед себе, підсунув йому стільця, ще не знаючи, хто саме й для чого завітав для нього, і це сподобалося капітанові: завжди приємно мати справу з вихованою людиною.
Чугайов сів не на своє місце за столом, який би відгороджував од нього відвідувача, а навпроти за столиком. Подивився гостро й пронизливо, а може, це тільки здалося капітанові, бо скельця окулярів у нього зблиснули, а це створює іноді неприємний ефект.
Хаблак подав Чугайову своє посвідчення. Певно, ще здалеку побачивши червону книжечку, той збагнув, з ким саме має справу: зиркнув на Хаблака уважніше й лише після цього зазирнув у документ.
— Капітан Хаблак, інспектор карного розшуку, — прочитав сам голосно, проте не здивувався, не запитав, для чого завітав до нього міліцейський капітан; зняв окуляри й почав протирати їх замшевою шматиною.
Така байдужість дещо збентежила Хаблака, і він мовив, заховавши посвідчення:
— Маю до вас кілька запитань, Володимире Олексійовичу. Візит мій цілком офіційний, тому мушу попередити, що за неправдиві свідчення нестимете відповідальність.
Чугайов натягнув окуляри, зблиснув ними й рішуче перервав Хаблака:
— Але ж ви мусите пояснити, що саме привело вас до мене. Ввести, так би мовити, в суть справи. — Він посміхнувся, і капітан побачив два золотих зуби ліворуч од двох середніх. Серце в нього тьохкнуло: надкус на яблуці, певно, зроблений Чугайовим. І він уже знає про арешт Хмиза, на всяк випадок приготувався до розмови зі слідчим. Голими руками його не візьмеш.
Хаблак підсунув Чугайову папірець.
— Прошу розписатися, — сказав сухо, — і зараз я введу вас у курс справи.
Чугайов поставив свій підпис. Мав гарну паркерівську ручку, насунув на неї ковпачок і заховав до внутрішньої кишені піджака.
Хаблак покликав з цеху двох робітників, пояснивши, в чому полягатимуть їхні обов'язки. В присутності понятих узяв у Чугайова відбитки пальців, потім подав йому теку з фотографіями.
— Прошу уважно переглянути й повідомити, якщо знайдете знайомих, — наказав.
— Для чого все це?
— Свого часу поясню.
Чугайов узявся за теку. Фотографії Бобиря й Хмиза були на третій сторінці, і, коли Чугайов перегорнув другу, Хаблак пильно втупився в нього. Та Володимир Олексійович нічим не виказав себе: затримав погляд на фотографіях не більше, ніж на інших, і перегорнув сторінку. Переглянувши всі знімки, відсунув альбом.
— Не знаю нікого, — мовив. — Принаймні не пригадую: в моєму віці пам'ять уже не така, міг когось і забути. Ні, не пригадую… — похитав головою.
— Так і запишемо, — погодився Хаблак.
Володимир Олексійович кивнув і стиснув долонею своє роздвоєне підборіддя.
— Може, тепер нарешті поясните мету ваших відвідин? — запитав.
— Вам знайоме прізвище Хмиз? — у свою чергу запитав Хаблак. — Ярослав Михайлович Хмиз?
Чугайов знову зняв окуляри й навіть подмухав на них, перш ніж протерти.
«Все ж він не чекав, що міліція вийде на нього, — злостиво подумав Хаблак. — Але ж торжествувати рано: вставні зуби можуть бути в тисяч людей, і тільки експертиза доведе, що саме Чугайов надкусив яблуко».
— Хмиз?.. — задумливо протягнув Чугайов. — Хмиз? Здається, я чув десь це прізвище. Проте точно твердити не можу. Боюсь помилитися.
— А Бобиря Анатолія Васильовича не знаєте?