Коренчук не втрачав часу даремно: допив, обпікаючись, склянку й налив ще одну. Трохи утамувавши спрагу, запитав:
— Що знайшли в тих?
— Багато, — відповів полковник невизначено. — Не менше, ніж у Чугайова.
Коренчук подмухав на чай, зауважив байдуже, буцім ішлося про кишенькову крадіжку:
— Розкрадання в особливо великих розмірах. Стаття…
— Знаємо, — перебив не дуже ввічливо Хаблак. — Ти краще скажи от що: чому цей Сидоренко сюди запросився?
— Елементарно. Знає, чим усе це пахне, й намагатиметься хоч якось урятувати свою шкуру. Тепер вони почнуть рвати один одному горлянку.
Але те, що повідомив Сидоренко, вивело з рівноваги навіть завжди спокійного Каштанова.
Сидоренко, маленький, миршавий чоловічок з грушоподібною головою, мав нездорового кольору обличчя, чоло його розрізали глибокі поперечні зморшки, але все обличчя на противагу було видовжене, ніс нависав над самісінькою губою, щоки позападали, а маленькі вуха наче приліпилися до вилиць. До того ж ніс Сидоренко мав червоний, не алкоголічний з синіми прожилками, а наче господар його страждав невиліковним нежитем — м'який і мокрий.
Сидоренко шморгнув носом, витягнув з кишені не зовсім свіжу хусточку й мовив дивним для такого немічного тіла твердим і гучним голосом:
— Я прошу запротоколювати мою заяву, відзначивши, що роблю її сам, за власною ініціативою, не знаючи навіть, у чому звинувачують мене. Тобто добровільне зізнання…
— Після того, як були спіймані на гарячому в магазині й ми знайшли у вас стільки грошей? — не витримав Хаблак. — Здається, сімдесят дві тисячі?
— Але те, що я хочу повідомити, важливіше за якісь тисячі! — ні на секунду не розгубився Сидоренко.
— Ну-ну… — іронічно похитав головою Хаблак, але Каштанов подивився на нього суворо, й капітан осікся.
— Так, важливіше! — підвищив голос Сидоренко, наче сидів не в міліції і не був затриманий за крадіжку й шахрайство. В голосі його прозвучали навіть якісь урочисто-звинувачувальні нотки. — Я хочу заявити, що людина, котра носить прізвище Чугайов і є начальником цеху трикотажної фабрики, втягнула мене в цю авантюру. Чугайов Володимир Олексійович. Він організував усе це злодійство, він спокусив мене і обплутав своїми тенетами! — Сидоренко зробив паузу, здивовано поглянув на двох працівників міліції, які затримали його в магазині, й на сивобороду людину, мабуть їхнього начальника, бо сидів за столом на чільному місці. Чекав, що вони здивуються, принаймні пожвавішають, почнуть розпитувати, але сиділи з кам'яними обличчями, а в очах довгошийого молодика, який зайшов до його кабінету слідом за інкасатором, помітив навіть одверте глузування. Він був непоганий психолог, цей Сидоренко, і миттєвої паузи йому вистачило, аби збагнути: його новина нікого не здивувала, отже, тут уже знають про Чугайова і, певно, про всіх інших членів їхньої компанії.
І тоді Сидоренко пустив у хід свій найголовніший козир. Розсміявся тихо й мовив м'яко, мало не задушевно:
— Однак ви не знаєте, хто такий насправді Володимир Олексійович Чугайов. А це знаю тільки я, прошу відзначити, що я повідомляю це зовсім добровільно, в інтересах судочинства й для того, щоб нарешті восторжествувала правда.
Сидоренко знову зробив паузу і з виразу облич присутніх збагнув, що його слова тепер зацікавили їх. Він із свистом втягнув у себе повітря, шморгнув носом і вів далі:
— Чугайов — зовсім не Чугайов. Його справжнє прізвище Довгич. Василь Довгич. Помічник начальника зондеркоманди у Львові. Потім служив у есесівській дивізії «Галичина». Усі, навіть родичі, вважають, що він утік кудись у Канаду чи Сполучені Штати Америки, проте Довгич захворів і залишився. Чого-чого, а документів мав багато. Став старшим сержантом Чугайовим, комісованим після госпіталю, й переїхав до Києва. Голова, як бачите, в нього непогано варить, ось і влаштувався чудово.
Сидоренко замовк, спостерігаючи, яке враження справили його слова.
Каштанов запустив пальці в борідку й смикав її легенько. Хаблак перегнувся через стіл, і очі в нього недовірливо блищали. Коренчук сидів, затиснувши між долонь склянку й не відчуваючи, що гарячий чай обпікає руки.
Перший не витримав Хаблак:
— Служив у зондеркоманді? — запитав. — Есесівець?
— Василь Довгич, — ствердив Сидоренко. — Помічник начальника зондеркоманди.
— Звідки у вас такі дані? — Полковник Каштанов уже оговтався й ставив запитання сухим протокольним тоном. — Зустрічалися з Довгичем під час війни?
— Я служив у зондеркоманді перекладачем. Після визволення Львова був засуджений за співробітництво з окупантами на три роки. Василя Довгича знав особисто. На початку шістдесятих років зустрів його в Києві. Приїздив у справах. Пізнати Довгича тепер, правда, важко. Лисий і в окулярах, погладшав, а був стрункий, вусатий і з густою чуприною. Та я все ж упізнав його. Спочатку він злякався, а потім запропонував переїхати до Києва — так би мовити, спільну діяльність.