— Ти це зробив? Ти насправді це зробив?
— Бодай тобі всратися. Я там їм сказав, у шпиталі, що поснідав улюбленим великим героєм[101] — так називали один італійський сендвіч у ті часи, — тож і діагноз мені поставили «гостра нестравність». Я заплатив двадцять п’ять доларів готівкою, і вони мене промили. Каллем весь цей час чекав і потім відвіз мене назад до моєї машини від «Герца», як тобі така доброзвичайність? Я повернувся додому в 2011 рік того ж вечора… насправді, звісно, лише через дві хвилини після того, як туди пішов. Таким збоєм біоритмів тебе жоден сраний реактивний літак не нагородить. Найперше я завітав до міської бібліотеки, де знову продивився репортаж про шкільний випуск 1965 року. До того там була фотографія Каролін Пулен, як ти мусиш пам’ятати. Вона сидить у своєму інвалідному візку, вся така в сукні й капоті, а тодішній директор — Ерл Гіґінс, давно покійний, хай йому легко лежиться — нахилився і вручає їй атестат. Підпис під знімком був такий: «Каролін Пулен долає велику гору на довгому шляху до свого зцілення».
— І там все було так само?
— Репортаж про шкільний випуск був, аякже. Випускний день завжди займає першу шпальту в газетах маленьких міст, ти сам це знаєш, друже. Але після мого повернення з 58-го на фото був хлопець з недолуго підстриженою «бітлівською» зачіскою, він стояв на подіумі, а заголовок повідомляв: «Кращий випускник Тревор „Бадді“ Брігз оголошує промову перед зібранням випускників». Вони надрукували імена геть усіх — їх там було з сотню всього — але Каролін Пулен не було серед них. Тому я перевірив репортаж за 64 рік, котрий був би роком її випуску, якби вона не втратила час на одужання після того, як їй у спину попала куля. А там бінго! Без фото, без спеціального згадування, але в переліку випускників її ім’я надруковане між Девідом Платтом і Стефані Рутьєр.
— Просто звичайна дитина проходить під «Урочистий церемоніальний марш»[102], правильно?
— Правильно. Тоді я загнав її ім’я в пошукову систему «Ентерпрайз» і отримав деякі знахідки після 1964 року. Небагато, всього три чи чотири. Те, що й можна було очікувати від ординарної жінки, яка живе ординарним життям. Вона вступила до Мейнського університету, закінчила курс бізнес-адміністрування, потім поїхала на магістерство до Нью-Гемпшира[103]. Я знайшов ще одне повідомлення, за 1979 рік, незадовго до того, як газета «Ентерпрайз» закрилася. Під заголовком «КОЛИШНЯ ШКОЛЯРКА З ФОЛЗА ПЕРЕМОГЛА В НАЦІОНАЛЬНОМУ КОНКУРСІ ЛІЛЕЙНИКІВ». Було там і її фото, вона стоїть на власних двох здорових ногах, з лілеєю-переможницею в руках. Вона живе… жила… не знаю, як буде правильно, можливо, і так, і так… в якомусь містечку неподалік Олбані, в штаті Нью-Йорк[104].
— Заміжня? Діти?
— Не думаю. На фото вона тримає свою переможну лілею і на її лівій руці нема ніяких обручок. Я знаю, що ти думаєш, небагато чого змінилося, окрім того, що вона має змогу ходити. Але хтозна, як воно насправді. Вона жила в іншому місці і хтозна-як впливала на життя хтозна-скількох різних людей. Тих, яких вона ніколи б не взнала, якби її підстрелив Каллем і вона залишилася у Фолзі. Утямив, що я маю на увазі?
Що я втямив, того абсолютно неможливо було висказати словами, хоч так, хоч інакше, проте я погодився, бо хотів з цим закінчити, перш ніж він впаде безтямним. І ще, до того як піти, я мав намір побачити, що він безпечно дістався свого ліжка.
101
Big Hero — розрізаний навпіл уздовж французький хліб, прокладається шаткованою капустою, шматочками салямі, сиру, вареної шинки, кружальцями зеленого перцю, вареними яйцями й підсмаженим хрустким беконом.
102
«Pomp and Circumstance» — перший зі збірки маршів, написаних англійським композитором Едвардом Елгаром (1857–1934), який став світовою оркестровою класикою.
104
Albany — столиця штату Нью-Йорк, найстаріше місто в США (98 тис. мешканців), розташоване за 240 миль від міста Нью-Йорк.