Якби з густої проблематики епохи виловити справу, навколо якої організовується її енергія, її вразливість, на першому плані з’являється проблема свободи, здобування свободи. Всі ідеї тяжіють до цього відкриття і цієї боротьби, хоча в теоретичних систематизаціях вона ховається за іншими гаслами (розум, природа, закон) – але й так, явно чи приховано, зрушує з місця цілу систему. Щоб по-справжньому оцінити вагу ситуації, потрібно уважніше придивитися до історичного контексту в Європі в другій половині XVIII сторіччя.
З моменту засудження Ґалілея, засудження геліоцентричної системи і концепції нескінченого космосу як помилки і єресі, вчених католицьких держав, що потрапляли під чуйний нагляд святої інквізиції, охоплює страх. Дослідження заморожуються. Декарт знищує свої праці. Вчені перебираються до країн, де незалежна думка не настільки й не так контролюється. Тріумф, який Англія приготувала для Ньютона, повертається до латинської Європи, стаючи для освіченої еліти справою утвердження найосновніших прав розуму. Для епохи Просвітництва ньютонізм – це не лише інтелектуальна революція, нове бачення світу. Це те, що треба виборювати й поширювати, всупереч консерватизмові розуму та інституціям, які хочуть зупинити поступ знання. Завдяки популяризації, наукові відкриття мають у Франції настільки великий успіх, що процес неможливо зупинити, як це було в Італії століттям раніше. Влада не реагує, ніби не помічає очевидного поступу зла. Астрономічні дослідження, хоч офіційно все ще єретичні, атакуються хіба що в творах християнських апологетів. Витворюється вид інтелектуального двовладдя, де одна із сторін, у принципі могутніша, вважається дедалі менш авторитетною. Свобода досліджень сама займає належне їй місце, не питаючи про дозвіл.
Але у сферах, не охоплених небесною механікою, у сферах земних та людських, усе буде набагато складніше. Початки католицької філології і біблійної екзегези будуть знищені, дарма що (а може, якраз тому що) це період їхнього інтенсивного розвитку на протестантських територіях. Спізнення буде знаменним, дещо почне змінюватися щойно на межі XIX і XX сторіч. Подібно буде з політичною думкою, міркуваннями про культуру, виховання, моральність. Паризький парламент 1762 року, інституція французької монархії, засуджує до спалення твори Руссо і призначає конфіскацію всього накладу в королівстві. Архієпископ Парижа оголошує пасторський лист з осудом доктрини Жан-Жака як «помилкової, безбожної, блюзнірської та єретичної». Такі слова тоді багато важили. Автор не може з’явитись у Франції, не ризикуючи потрапити до в’язниці чи під суд. Енциклопедію засуджують і переслідують, поки уряд не помітить, що її продаж приносить великий прибуток скарбниці, а попри це, вона все одно друкуватиметься в єретичному зарубіжжі. У Франції, де взаємно підтримується система потрійної безпеки – абсолютна влада, консерватизм університетів, Церква, що розпоряджається апаратом переслідування за єресь, – поширюється «другий обіг», підпільні видавництва і дистрибуція, своєрідний «самвидав» – поширення анонімно переписуваних рукописів. Плюс велика контрабанда з-за кордону, переважно з Голландії. У незаконно друкованих книжках часто не вказується прізвище автора, друкуються фальшиві вихідні дані, через кордон їх перевозять під фіктивними обкладинками. Газети, що формують громадську опінію, теж виходять за кордоном, і відомо, що їх читають у придворних колах. Оскільки абсолютизм, завершуючись, пом’якшує свої методи, неофіційна, опозиційна щодо державної ідеології культура поступово починає домінувати.
Цього разу світло йде з північного заходу. Енциклопедисти заворожено дивляться на Англію, що – як їм здається – задовільно вирішує проблеми, все ще болючі для абсолютистсько-католицької системи. Англійські мислителі, Гоббс, Локк, пізніше Г’юм, для континенту є ініціаторами дискусії про походження і природу суспільства, про поновлення прерогативи влади і права особистості, про суспільні інституції та їхню роль. Між іншим, і про інституцію, яку творить релігія: яке її ставлення до влади, які її межі, як вона ставиться, з одного боку, до вимог суспільного миру, а з іншого, до природних прав кожної людини на свободу думки, публічного визнання свого віросповідання, права на безпеку і недоторканість. У Франції така дискусія все ще залишається потенційним злочином.