Але також цю ідею йому підкинув ще й записник, який він щойно дістав із шухляди. Записник був дуже гарним. Його гладенький кремовий папір, трохи пожовклий від часу, не виробляли вже принаймні років сорок. Проте Вінстон не сумнівався в тому, що нотатник був ще давнішим. Він помітив записник на вітрині занедбаної крамнички старих речей у занехаяному кварталі міста (в якому саме кварталі, він уже не пам’ятав), і його відразу опанувало нестримне бажання його придбати. Членам партії не рекомендувалося користуватися звичайними крамницями (це називалося «купувати товари на чорному ринку»), але цього правила не завжди дотримувалися, бо існували такі речі, як шнурки для черевиків або леза для гоління, які годі було придбати деінде. Він швидко ковзнув поглядом вгору й униз по вулиці, а потім прослизнув до крамниці й купив того записника за два долари п’ятдесят центів. Тоді він ще не знав напевне, що робитиме із записником. З почуттям провини він у своєму портфелі приніс його додому. Хоча нотатник і був чистий, без жодного запису, проте все одно було небезпечно мати таку річ.
Тепер він збирався почати писати у ньому щоденник. Закон це не забороняв (закон нічого не забороняв, адже його більше не існувало), але якби його спіймали, то напевне засудили б до смерті або, щонайменше, заслали б на двадцять п’ять років до табору примусової праці. Вінстон встромив у ручку залізне перо й послинив, обсмоктуючи жир. Перо було архаїчним інструментом, яке рідко вживалося навіть для підписів, і він потай роздобув собі одне, хоча це було й нелегко, лише через відчуття, що чудовий кремовий папір заслуговував, аби на ньому писали справжнім пером, а не шкрябали чорнильним олівцем. Власне, він не звик писати від руки. Крім дуже коротких нотаток усе інше він диктував у мовопис, але для його нинішньої мети цей спосіб, звичайно, не підходив. Він умочив перо у чорнило і лише на секунду завмер. Він затремтів. Залишити на папері слід від чорнила означало безповоротно переступити межу. Дрібними кострубатими літерами він написав:
4 квітня 1984 р.
Він відкинувся назад. На нього навалилося відчуття цілковитої безпорадності. Насамперед він не був переконаний, що це саме 1984 рік. Ця дата була наближеною до правди, бо він не сумнівався, що йому виповнилося тридцять дев’ять, і вірив у те, що він народився десь між 1944 і 1945 роками. Але точно визначити дату в межах кількох років сьогодні вже було неможливо.
А для кого, власне, — раптом виник у нього сумнів — він надумав вести щоденник? Для майбутнього, для людей, які ще не народилися. Він деякий час роздумував над сумнівною датою, виведеною у записнику, а потім раптом його думки наштовхнулися на слово з Новомови — дводумство. Чи не вперше він збагнув грандіозність свого задуму. Чи зможе він звернутися до майбутнього? Це неможливо. Майбутнє або буде схоже на сучасність, і в такому разі воно не слухатиме його, або ж воно буде зовсім іншим і не зрозуміє Вінстонових проблем.
Якийсь час він сидів, втупившись у папір. З телеекрана гримнула скрипуча військова музика. Цікаво, що він не лише втратив спроможність виразити себе, а й навіть забув, що саме хотів спочатку сказати. Протягом тижнів він готувався до цієї миті, але йому ніколи не спадало на думку, що для цього йому потрібно буде щось іще, окрім мужності. Треба було просто взяти і написати. Усе, що він мав зробити, — це перенести на папір нескінченний і тривожний монолог, що багато років лунав у його голові. Проте цієї хвилини навіть монолог затих. Окрім того, нестерпно засвербіла його варикозна виразка. Він не наважувався її почухати, бо від цього вона щоразу запалювалася. Секунди спливали. Він не усвідомлював нічого, крім білої порожнечі сторінки перед собою, свербіння шкіри над своєю щиколоткою, ревіння музики та легкого дурману в голові від випитого джину.
Несподівано, запанікувавши, він почав писати, лише нечітко усвідомлюючи, що саме він виливає на папір. Його дрібні дитячі букви повзли сторінкою то вгору, то вниз; спочатку почали губитися великі літери, а потім крапки і коми:
4 квітня 1984 року. Учора ввечері в кіно. Усі фільми про війну. Один досить непоганий, корабель повний біженців, який бомбардували десь у Середземному морі. Публіці дуже сподобалися кадри з величезним гладким чоловіком який плив у морі втікаючи від гелікоптера що переслідував його, спочатку показували як він борсався у воді наче тюлень потім його показали крізь приціл гелікоптера потім прошили багатьма кулями море навколо нього стало рожевим він відразу потонув наче набрав води крізь дірки в тілі коли він зник під водою публіка зареготала а тоді показали човен із дітьми над яким завис гелікоптер там була жінка середнього віку схожа на єврейку вона сиділа на носі човна тримаючи в обіймах хлопчика років трьох[6] хлопчик верещав від переляку й ховав голівку між її грудьми наче намагався зануритися в неї а жінка обхопила його руками й утішала його хоч сама посиніла від жаху накриваючи його руками як тільки могла ніби вірила що руки захистять від куль потім гелікоптер скинув на човен двадцяти кілограмову бомбу жахливий спалах і човен розлетівся на друзки потім глядачі побачили дитячу ручку, яка злетіла вгору й камера на носі гелікоптера супроводжувала її у деяких моментах лунали оплески але жінка яка сиділа у пролівській частині зали несподівано схопилася і почала горлати що такі фільми не можна показувати дітям і кричала аж поки поліція вивела її геть я думаю їй нічого не буде бо нікого не цікавить що там кричать проли адже вони ніколи не...
Вінстон перестав писати, почасти через судому в руці. Він не знав, що саме його спонукало, вихлюпнути на папір цю нісенітницю. Але цікаво — поки він так писав, у його пам’яті зринув зовсім інший спогад, настільки чіткий, що він міг записати його на папері. Бо саме цей, інший випадок — тепер він зрозумів — спонукав його несподівано повернутися додому й почати вести щоденник.
Це трапилося сьогодні у Міністерстві, якщо слово «трапилося» можна застосовувати до чогось настільки незначного, як цей випадок.
Було близько одинадцятої нуль-нуль, і в Департаменті документації, де працював Вінстон, витягали стільці зі своїх кабінок і ставили їх у центрі холу, навпроти великого телеекрана, готуючись до Двохвилинки Ненависті. Вінстон саме займав своє місце в одному із середніх рядів, коли до кімнати несподівано увійшли двоє людей — він їх наочно знав, але ніколи не розмовляв з ними. Однією була дівчина, з якою він часто розминався у коридорах. Він не знав, як її звати, зате знав, що вона працює у відділі художньої літератури. Ймовірно — у нього були підстави так вважати, бо не раз бачив її із руками у мастилі й гайковим ключем — вона обслуговувала одну з машин, що писали романи. Зухвала на вигляд дівчина років двадцяти семи[7], з густим темним волоссям, веснянкуватим обличчям і стрімкими атлетичними рухами. У талії її комбінезон був стягнений вузьким червоним паском, — емблемою молодіжної Антисексуальної Ліги. Він щільно, у кілька разів, огортав стан, підкреслюючи силует її стегон. Вінстон незлюбив її, відколи вперше побачив. І причина йому була відома. Він терпіти не міг цієї атмосфери хокейних полів, холодних ванн, спільних екскурсій та благочестя, яку вона випромінювала. Йому не подобалися майже всі жінки, а надто — молоді і вродливі. Саме жінки, а передусім молоді, були фанатичними прихильницями Партії, вони з насолодою всотували її гасла, шпигували та виявляли неблагонадійних. Але ця дівчина здавалася йому ще небезпечнішою за більшість подібних. Одного разу, коли вони розминалися в коридорі, вона скоса зиркнула на нього тривалим поглядом, який, здавалося, пронизав його і сповнив на мить чорним жахом. У нього навіть промайнула підозра, що вона агент Поліції Думок. Але навряд чи це було так. Проте щоразу, коли вона опинялася десь поруч, він і далі відчував дивне роздратування, до якого домішувалися страх, а ще — ворожість.
6
T. Р. Файвел пригадує, як він посварився з Орвеллом через його ставлення до «єврейськости», зокрема через статтю під заголовком «Кисла помста», де Орвелл розповідав про свої відвідини колишнього концентраційного табору у південній Німеччині. Докір Файвела, схоже, подіяв (George Orwelclass="underline" A Personal Memoir (1982), рр. 179-180).
Коли був написаний цей фрагмент, Річарду Блеру, прийомному синові Орвелла, було десь три роки.
7
Хай там як, а Джулія була пов’язана із Сонею, також не можна нехтувати впливом Еллін, першої дружини Орвелла. Ейлін О’Шонесі, якій було тоді двадцять дев’ять років, подала до журналу Сандерлендської церковної середньої школи, де вона раніше навчалася, поему під назвою «Кінець сторіччя: 1984 рік». Футуристична сатира у трьох частинах містить рядки про засмаглих на сонці вчених, які «обернули свої думки до телепатичної станції 9». Див. Sally Colman Orwelland the Origins of