Аомаме незворушно дивилася на господиню. А та, ніби щось згадавши, поставила склянку на стіл. Обернулась і глянула на яскраві пелюстки лілій. Понюхала їхній густий аромат і знову перевела погляд на співрозмовницю.
— Як я вже казала, я збиралася удочерити Цубасу. Але врешті-решт утратила її. Не змогла стати їй опорою. Склавши руки, прогледіла її зникнення серед темної ночі. Тож цього разу не хочу посилати вас у надзвичайно небезпечне місце. Справді не хочу цього робити. Та, на жаль, поки що не бачу іншого способу досягнення мети. Іншої реальної заміни вам не можу знайти.
Аомаме мовчки уважно слухала. Коли господиня замовкла, зза скляних дверей долинуло виразне пташине щебетання. Та через хвильку птахи кудись полетіли.
— Того чоловіка будь-що треба прибрати, — сказала Аомаме. — Тепер це найголовніше. Я глибоко вам вдячна за те, що дорожите мною. Ви знаєте, що з певних причин я покинула батьків. Так само в дитячі роки вони покинули мене. Мені довелося піти у світ, не знаючи батьківської ласки. Щоб вижити, мусила пристосуватися до таких обставин. Це було нелегко. Іноді почувалася відщепенкою. Беззмістовною, брудною. Тому дякую вам за ваші добрі слова. Однак змінювати своє мислення і життя вже трохи запізно. Та от з Цубасою не все ще втрачено. її ще можна врятувати. Не зневіряйтеся. Не втрачайте надії і поверніть її назад.
Стара пані кивнула.
— Можливо, я неправильно висловилася. Звісно, я не відмовляюся від Цубаси. Хоч би там що, маю намір докласти всіх зусиль, щоб повернути її. Та, як самі бачите, я зараз страшно втомилася. Знесилилася через те, що не змогла стати їй опорою в житті. Потрібен якийсь час для того, щоб набратися нової енергії. А може, я надто постаріла? Може, ніколи вже сили до мене вдруге не повернуться?
Аомаме встала з дивана, підійшла до господині й потиснула її тонку випещену руку.
— Ви — надзвичайно цілеспрямована й сильна людина. Сильніша за будь-кого. Зараз ви тільки занепали духом і втомилися. Вам треба лягти й відпочити. А коли прокинетесь, знову станете такою ж бадьорою, як колись.
— Дякую, — сказала господиня й потиснула руку Аомаме. — Справді, мені варто трохи поспати.
— Дозвольте попрощатися, — мовила Аомаме. — Чекаю від вас дзвінка. А я тим часом готуватимусь. Щоправда, речей у мене небагато.
— Не беріть нічого зайвого, що завадило б вільно переміщатися. Бо якщо чогось не вистачатиме, я негайно роздобуду.
Відпустивши руку господині, Аомаме встала.
— Відпочивайте. Усе буде добре.
Стара пані кивнула. І, сидячи в кріслі, заплющила очі. Аомаме ще раз глянула на акваріум, вдихнула запах лілій і залишила вітальню з високою стелею.
На виході її чекав Тамару. Була п'ята, але сонце все ще стояло на небі високо й зовсім не втратило свого тепла. Його чорні, з кордовської шкіри, туфлі, як завжди ретельно начищені, виблискували в сонячному промінні. По краях неба, ніби ховаючись від сонця, видніли білі літні хмари. До кінця дощового сезону було надто далеко, але останні дні скидалися на літні. З дерев у саду долинало не дуже голосне сором'язливе сюрчання цикад, яке, однак, надійно віщувало настання літа. Як завжди, світ дотримувався заведеного порядку. Цикади сюрчали, літні хмари пливли по небу, а на туфлях Тамару не було жодної плямки. Однак для Аомаме чомусь здалося новим, що світ залишається таким незмінним.
— Тамару-сан, — звернулася вона до нього, — можна з вами трошки поговорити? Маєте час?
— Можна, — відповів Тамару з незворушним обличчям. — Маю час. Бо частина моєї роботи полягає в тому, щоб гаяти час. — Він сидів на садовому стільці біля дверей. Аомаме сіла на сусідньому кріслі. Заслонені довгим піддашшям від сонця, вони обоє опинилися в прохолодному затінку. Пахло свіжою травою.
— Уже літо, — сказав Тамару.
— І цикади почали сюрчати, — мовила Аомаме.
— Цього року вони засюрчали трохи раніше, ніж завжди. Цей квартал знову стане шумним від їхнього сюрчання. Аж вуха болітимуть. Так само як тоді, коли я зупинявся у місті поблизу Ніагарського водоспаду. Такий шум тривав безперервно від ранку до вечора. Здавалося, сюрчить мільйон маленьких і великих цикад.
— Ви побували біля Ніагарського водоспаду?