— Вибач, що можу приготувати найпростіші страви, — сказав Тенґо.
Фукаері уважно спостерігала за його спритними рухами в кухні й, зацікавлено оглядаючи наслідки його роботи, розставлені на столі, мовила:
— А ви добре вмієте куховарити.
— Бо тривалий час живу сам-один. Швидко варю і швидко їм. Це стало звичкою.
— Завжди їсте самі.
— Ага. А ось так, як зараз, разом з кимось за одним столом, їм рідко. З тією жінкою один раз на тиждень тут обідав. Однак вечеряти з кимось давно не доводилося.
— Хвилюєтеся? — спитала Фукаері.
Тенґо хитнув головою.
— Ні, особливо не хвилююся. Це — звичайна вечеря. Тільки трохи дивна.
— Я завжди їла з людьми. Бо з дитинства жила разом з ними. І в домі сенсея випадало сидіти за столом з різними гістьми. До нього часто вони приходили.
Фукаері вперше вимовила стільки речень за одним разом.
— Але у сховищі ти сама їла? — поцікавився Тенґо.
Дівчина кивнула.
— Де було твоє сховище?
— Далеко. Сенсей його мені підшукав.
— І чим же ти харчувалася?
— Готовими до вживання продуктами. У пачках, — відповіла вона. — Ось таких страв, як зараз, давно не їла.
Кінчиками хасі[13] Фукаері довго очищувала ставриду від кісток. Підносила до рота й неквапливо жувала. Наче смакувала чимось рідкісним. Потім ковтнула супу, оцінила його смак, а після того, поклавши хасі на стіл, задумалася.
Приблизно о дев'ятій Тенґо здалося, ніби десь далеко прокотився неголосний грім. Ледь-ледь відслонивши штору, він побачив, як по темному небу одна за одною пливли зловісні хмари.
— Так, як ти казала, погода дуже збурилася, — заслонивши штору, сказав Тенґо.
— Бо карлики бешкетують, — із серйозним виразом обличчя сказала Фукаері.
— Якщо карлики бешкетують, то погода зазнає різкої зміни?
— Як коли. Бо погода залежить від того, як її сприймають.
— Питання в тому, як її сприймають?
Фукаері хитнула головою.
— Не знаю.
Не знав цього й Тенґо. Погода здавалася йому цілком незалежним об'єктивним станом. Але дискусія на цю тему, напевне, нічого не дала б. Тому він вирішив поставити інше запитання:
— Може, карлики на щось сердяться?
— Їх щось дратує, — відповіла дівчина.
— Що саме?
Фукаері хитнула головою.
— Скоро зрозумієте.
Помивши в умивальнику посуд, обтерши його і поставивши у буфет, вони сіли за стіл одне напроти одного й пили чай. Хотілося пива, але Тенґо подумав, що сьогодні краще обійтися без алкогольних напоїв. У навколишній атмосфері вчувалася якась небезпека. У разі, якби щось сталося, краще бути з тверезим розумом.
— Може, варто заснути рано, — сказала Фукаері. І, як чоловік на картині Мунка, що гукає на мості, приклала долоні до щік. Але сама не кричала. Хотіла спати.
— Гаразд. Можеш скористатися моїм ліжком. А я, як того разу, спатиму на дивані, — відповів Тенґо. — Не турбуйся. Бо я засну будь-де.
І це була правда. Він міг заснути будь-де. Що не кажіть, це чудовий дар.
Фукаері тільки кивнула. Не виказувала своєї думки, а лише якийсь час пильно дивилася на Тенґо. Потім на мить торкнулася привабливого вуха, що видалося йому щойно створеним. Так, ніби перевіряла, чи воно є на своєму місці.
— Позичте піжаму. Своєї я не принесла.
Тенґо добув із шухляди комода в спальні запасну піжаму й передав Фукаері. Ту саму, яку давав їй минулого разу, коли вона в нього ночувала. Однобарвну, синю. Вона лежала випраною і складеною. Для певності Тенґо понюхав її. Запаху не відчув. Узявши піжаму, Фукаері переодяглась у ванній кімнаті й повернулася за стіл. Тепер її волосся спустилося вниз. Рукави й поділ, як і попереднього разу, були підкочені.
— Ще нема дев'ятої, — глянувши на настінний годинник, сказав Тенґо. — Ти завжди лягаєш так рано?
Дівчина хитнула головою.
— Сьогодні — особливий день.
— Бо надворі бешкетують карлики?
— Не знаю. Просто зараз хочу спати.
— Ти справді маєш сонний вигляд, — визнав Тенґо.
— Коли я буду в ліжку, почитаєте книжку або щось розкажете? — спитала Фукаері.
— Гаразд, — відповів він. — Нічого іншого не робитиму.
Був задушливий вечір, і коли Фукаері забралася в ліжко, то натягла на себе до самого горла ковдру так, ніби старанно відділила власний світ від зовнішнього. У ліжку вона чомусь здавалася схожою на маленьку дитину. Не старшою за дванадцять років. Грім, що долинав із-за вікна, став гучнішим. Мабуть, ударяв десь близько. І щоразу тоді віконні шибки дрібно тремтіли. Та, як не дивно, блискавка не спалахувала. По темному небу тільки грім прокочувався. Дощ начебто ще не падав. У цілому відчувався якийсь дисбаланс.