— Авжеж, прочитав. Уважно. Так би мовити, досить складна історія. Зовсім як частина великого роману-епопеї. Та я не думав, що Ебісуно-сенсей — опікун Фукаері. Світ справді маленький. То сенсей про мене нічого не питав?
— Про вас?
— Так, про мене.
— Особливо нічого.
— Дивно, — сказав Комацу. — Адже ми з ним колись співпрацювали. Я навіть приходив у дослідницьку університетську лабораторію, щоб забрати рукопис. Тоді я був ще молодим редактором.
— Може, забув, якщо це було так давно. Бо запитував мене, що це за людина Комацу-сан.
— Ну, добре, — сказав Комацу з невдоволеним виразом обличчя. — Та ні, це неможливо. Сенсей нічого не забуває. Має неймовірну добру пам'ять, і, крім того, ми з ним тоді багато про що переговорили. Та нехай буде так, байдуже. Такого легко в руки не візьмеш. Судячи з твого звіту, обставини навколо Фукаері-тян начебто досить заплутані.
— І не просто заплутані. Ми тримаємо в руках буквально міну. З багатьох поглядів Фукаері незвична, а не просто гарненька сімнадцятирічна дівчина. У неї дислексія — не може нормально читати і як слід писати. Наче зазнала якоїсь травми і частково втратила пам'ять. Виросла в комуні, до школи майже не ходить. Її батько — лідер ліворадикальної організації, безпосередньо причетний до збройної сутички «Акебоно». А до того, як її взяв до себе Ебісуно-сенсей, був відомим фахівцем з культурної антропології. Якщо мова зайде про оповідання Фукаері, то газетярі налетять і розколупають чимало цікавих фактів. Будуть неприємності.
— Справді, може зчинитися буча, як на Новий рік і на свято Бон, коли в пеклі чорти перестають мучити грішників, — сказав Комацу, все ще з усміхом на губах.
— Ну, то покінчимо з нашим планом?
— Покінчити з нашим планом?
— Діло набрало надто широких розмірів. Стало надто небезпечним. Може, замінимо рукопис первісним варіантом?
— Та це так просто не вдасться зробити. «Повітряну личинку», перероблену твоїми руками, вже передано до друкарні і віддруковано для внесення правок. Як тільки вона вийде з друку, то відразу потрапить до конкурсної комісії, що складається з шести чоловік, серед яких є головний редактор і директор видавництва. Уже не можна сказати: «Вибачте, ми помилилися. Поверніть рукопис як такий, що не розглядався».
Тенґо зітхнув.
— Нема ради. Час не можна повернути назад, — вів далі Комацу. Узяв у рот сигарету «Marlboro» й, примруживши очі, прикурив від сірника кав'ярні. — Про наслідки я добре подумаю. А тобі, Тенґо-кун, можна цим не перейматися. Навіть якщо «Повітряна личинка» отримає премію, я постараюся зробити так, щоб Фукаері залишилася в тіні. Бажано подати справу в такому дусі, що, мовляв, загадкова молода письменниця не хоче з'являтися перед людьми. Як відповідальний редактор я виступатиму від її імені. Не турбуйся, я такі справи вмію залагоджувати.
— Комацу-сан, я не сумніваюсь у ваших здібностях, але Фукаері відрізняється від звичайних дівчат. Вона не з тих, що роблять так, як їм велять старші. Якщо вона сама щось вирішить, то зробить, хоч би що хто казав. Не хоче й слухати про те, що їй не до вподоби. Так просто нічого не вийде.
Комацу мовчав, кілька разів перевертаючи в руці коробку сірників.
— Хай там що, але тепер нам уже нічого іншого не залишається, як виконувати задуманий план. Бо «Повітряна личинка», до якої ти доклав стільки зусиль, чудовий твір. Набагато кращий, ніж можна було сподіватися. Майже ідеальний. А коли так, то, безперечно, отримає премію й стане предметом розмов. Тепер уже не можна його закопувати. На мою думку, це був би своєрідний злочин. Крім того, як я вже казав, діло швидко рухається вперед.
— Своєрідний злочин? — поглядаючи на Комацу, спитав Тенґо.
— Ось послухай, що я тобі скажу, — мовив Комацу. «Вважається, що всяке мистецтво і всяке вчення, так само як дія і свідомий вибір, прагнуть до певного блага; тому вдало визначали благо як те, до чого все прагне».[28]
— А що це таке?
— «Нікомахова етика» Арістотеля. Ти коли-небудь читав його твори?
— Майже не читав.
— А не завадило б. Вони тобі, напевне, сподобалися б. Коли я не маю чого читати, то зазвичай звертаюся до грецької філософії. Вона ніколи не набридає. Завжди щось із неї почерпну.
— А в чому суть наведеної цитати?
— Наслідком усього є благо. Благо — це будь-який наслідок. А сумнів треба відкласти назавтра, — відповів Комацу — От у чому суть.
— А що Арістотель сказав про голокост?
Усміх на губах Комацу, схожий на місяць-молодик, став ще виразнішим.
— У «Нікомаховій етиці» він головно розповідає про мистецтво, освіту й ремесла.
28
Український переклад давньогрецького оригіналу «Нікомахової етики» Арістотеля належить Ігорю Ставнюку.