Без сумніву, капітан Фераґут мудро вчинив, запросивши його до експедиції: тверда рука і пильні очі гарпунера вартували всього екіпажу. Неда Ленда можна було образно назвати телескопом-гарматою, така собі ідеальна зброя у боротьбі з нарвалами: пильний, влучний і завжди напоготові.
Канадець з Квебека — ну хіба не француз? Можливо, саме тому, попри свій відлюдкуватий норов, Нед Ленд відчув до мене якусь симпатію. Припускаю, цьому я мав завдячувати своїй національності. Тільки зі мною він міг поговорити французькою на цьому кораблі, а я отримав чудову нагоду почути ту стару французьку, якою писав Рабле (вона ще збереглася в деяких канадських провінціях). У древньому роду Неда Ленда було чимало сміливих рибалок ще за тих часів, коли місто належало Франції.
З часом Нед розговорився. Я з цікавістю слухав про пережиті ним лихі пригоди у полярних морях. Його розповіді про риболовлю, двобої з китами були дуже романтичними. Повідував він в епічній формі, іноді мені здавалося, що я слухаю сучасного канадського Гомера, який оспівує «Іліаду» гіперборейських країн!
Я описую цю відважну людину такою, якою знаю її. Ми з ним заприятелювали. Так, нас пов'язали нерозривні узи дружби, такої, яка може зародитися і зрости тільки у разі спільного подолання важких життєвих випробувань! Нед — молодчина! Я хотів би жити ще бодай сто років, аби якомога довше згадувати його!
Цікаво, що ж Нед Ленд думав про морське страховисько? Дивно, та він не вірив в існування фантастичного однорога і був єдиним на борту, кого не засліпила надмірна героїка нашої експедиції. Він уникав розмов на цю тему. Та все ж я спробував заговорити з ним про це.
Одного чудового вечора, а саме ЗО червня (це було через три тижні після того, як ми перестали бачити набережні Брукліна), фрегат проходив поблизу мису Бланка, за тридцять миль від патагонських берегів. Ми перетнули тропік Козерога; ще сімсот миль на південь, і ми побачимо вхід до Магелланової протоки. Ще один тиждень, і «Авраам Лінкольн» розсікатиме води Тихого океану!
Сидячи з Недом Лендом на юті, ми балакали про все на світі, не зводячи при цьому погляду з моря, таємничі глибини якого все ще недоступні людському погляду. Якось непомітно розмова звелася до морського однорога. Я продумував уголос різні можливі випадки, умови і несподіванки, залежно від яких злітали і падали шанси успішного завершення нашої експедиції. Помітивши, що Нед відмовчується і відверто уникає цієї теми, я запитав прямо:
— Як можете ви, Неде, не вірити в існування китоподібного, за яким ми усі полюємо? Які ви маєте підстави сумніватися у безсумнівному? Факти ж, як відомо, річ уперта.
Гарпунер з хвилину дивився на мене мовчки. Перш ніж відповісти, він звиклим жестом ляснув себе по чолі, стулив повіки, ніби збирався з думками, і нарешті повільно вимовив:
— Підстави вагомі, пане Аронаксе.
— Але Неде! Ваша професія — китобій, і вам не раз доводилося мати справу з крупними морськими ссавцями. Вам має бути легше, ніж будь-кому, припустити ймовірність існування гігантського китоподібного. Хай там як, а вам не годиться бути маловіром у цьому питанні!
— Це не резонно, пане професоре, — відповів Нед. — Не вдивовижу, що невіглас вірить, ніби якісь лиховісні комети борознять небо і що у надрах земної кулі водяться допотопні диво-істоти, — це я ще можу зрозуміти! Але астроном чи геолог вважає все те казками. Так само й китобій. Я багато разів полював на китоподібних, загарпунив їх чимало, а багатьох убив, та хай якими великими і сильними були б ці тварини, вони все одно не в змозі ані своїми хвостами, ані бивнями пробити металеву обшивку пароплава.
— Але ж, Неде, це правда, що нарвал зубом протаранював судна наскрізь.
— Дерев'яні, можливо! — відповів канадець. — Але я й такого не бачив. І поки не побачу на власні очі, не повірю, що кити, кашалоти чи однороги можуть зробити подібні пробоїни.
— Неде…
— Годі, професоре! Все що завгодно, тільки не це. Хіба що гігантський спрут…
— А ця версія ще більш малоймовірна, Неде!
— Чому?!
— Бо спрут — м'якотіла тварина. Його тіло, як лантух. Все, що у нього є, — це голова і щупальця довкола ротового отвору! Навіть якби якийсь спрут і мав хоч би й п'ятсот футів завдовжки, від цього в нього все одно не утворилося б хребта, а отже, ніякої небезпеки для таких суден, як «Шотландія» і «Авраам Лінкольн», він не становив би. Настав час здати в архів байки про подвиги всіляких спрутів і подібних страховиськ!
— Отже, пане природознавцю, — запитав Нед Ленд з нотками іронії у голосі, — ви впевнені в існуванні гігантського китоподібного?