— Капітане Немо, — звернувся я до господаря цих розкошів, що мовчки сидів на дивані, — ваша бібліотека могла б стати гордістю будь-якого палацу на континенті! Я не йму віри, що такі багатства супроводжують вас у морських глибинах.
— А де ще ви знайдете більш сприятливі умови для праці, шановний професоре? — запитав капітан Немо. — Тут тихо і спокійно. Хіба у своєму кабінеті при Паризькому музеї ви можете на це розраховувати?
— Звісно, ні! Мушу зізнатися, що мій паризький кабінет програє вашому.
— Та тут не менше шести-семи тисяч томів…
— Дванадцять тисяч, пане Аронаксе. Книжки — єдине, що пов'язує мене з землею. Я попрощався з нею в той день, коли «Наутилус» уперше занурився у морські глибини. Саме в той епохальний для мене день я востаннє купував книжки і періодику. Відтоді людство для мене припинило творити і мислити… Моя бібліотека до ваших послуг, професоре, користуйтеся.
Щиро подякувавши люб'язному капітану, я з хвилюванням підійшов до книжкових шаф. Тут було зібрано наукову, філософську і художню літературу на всіх мовах. Дивно, але я не помітив жодної праці з політичної економії, і не думаю, що це було випадковістю. Мене вразило те, що книжки тут розміщувалися у порядку якогось узагальненого алфавіту всіх поширених мов світу незалежно від того, якою мовою вони були написані. Вочевидь, капітан Немо вільно володів усіма мовами, інакше для чого йому возити за собою «німі книги».
У тій бібліотеці я побачив твори великих письменників, поетів і мислителів стародавнього і нового світу — найкращі творіння людського генія у царині історії, художнього слова і науки, від Гомера до Віктора-Марі Гюґо, від Ксенофонта до Мішле, від Франсуа Рабле до Жорж Санд. Мені як науковцю було приємно констатувати, що наукової літератури тут було найбільше: праці з механіки, балістики, гідрографії, метеорології, географії, зоології, а також з інших природничих наук, які, судячи з усього, були основним предметом зацікавлення капітана Немо. Побачивши у цій бібліотеці два своїх дітища, я подумав, що саме їм зобов'язаний таким люб'язним прийомом на борту «Наутилуса»!
Одне видання дало мені змогу приблизно визначити, скільки часу «Наутилус» борознить підводні простори. Я знав, що книжка Жозефа Бертрана «Основоположники астрономії» вийшла друком у 1865 році, а це означало, що капітан Немо став мешканцем океану не раніше цього часу.
Отже, підводне життя цього незбагненного чоловіка триває не більше трьох років. Втім, я сподівався встановити точнішу дату, якщо поталанить, знайти у бібліотеці новіше видання. Часу для подібних досліджень мені тоді не бракувало.
— Ще раз дякую вам, пане Немо, за дозвіл користуватися книгами цієї прекрасної бібліотеки, — сказав я. — Тут зібрано справжні наукові скарби! Я обов'язково з ними ознайомлюся. Але зараз мені дуже хочеться…
— Мабуть, викурити сигару? — запропонував капітан Немо і влучив у ціль.
— Сигару? На борті підводного човна? — моєму здивуванню не було меж, про таке я навіть мріяти не міг.
— Так! Читальня одночасно слугує і курильнею, — підтвердив капітан.
— Оце так! — вигукнув я. — Чи можу я висловити припущення, що ви підтримуєте зв'язок з Гаваною?
— Аж ніяк, — заперечив капітан Немо, — це зовсім не обов'язково. Ви в цьому зараз переконаєтеся. Дозвольте запропонувати вам сигару. Вона, щоправда, не гаванська, та якщо ви знаєтеся на тютюні, то вона вам сподобається.
Я взяв сигару, яка за формою нагадувала кращі сорти гаванських, але, здавалося, була скручена із золотого листя. Я підкурив її від настільної лампи, яка стояла на витонченій бронзовій підставці, і жадібно затягнувся димом, оскільки, будучи затятим курцем, я вже дві доби був позбавлений тютюну.
— Чудова сигара! — вигукнув я. — Але хіба це тютюн?
— Тютюн, щоправда, не гаванський і не турецький. Море дає мені, хоч і не дуже щедро, рідкісні морські водорості, які містять багато нікотину.
— Неймовірно!
— То як, ви й надалі будете сумувати за гаванськими сигарами? — усміхнувшись, запитав капітан Немо.
— З першої затяжки вашим золотим листям я їх більше не сприймаю!
— Куріть скільки вам заманеться і не думайте, звідки береться куриво. Ніяка митниця не стягувала за них податку, проте від цього, я гадаю, вони не втратили смаку?
— Навпаки! — відповів я співрозмовнику, а про себе подумав: «Та тут можна жити!»