Дівчина зробила негарне обличчя. «Як так незаймана? Що це означає?'
Не має значення, дитинко. Одягнися і зникни. І сподіватимемося, що твій батько чи наречений ніколи не впізнають. Це може спричинити міжнародний інцидент, а моєму босу це не сподобається». Батько Жоржетти був видатним членом дипломатичного корпусу, а її нинішній наречений — у неї було кілька — був аташе президента Франції.
"Ні" - твердо сказала дівчина. — Я не одягатимуся — ще ні. Вона відкинулася на Ніка своїм гнучким тілом. Вона обвила стрункою стрункою ногою його мускулисті стегна і почала цілувати його.
'Я тебе люблю, Нік!'
У двері обережно постукали.
"Мерде" - сказала Жоржетта. 'Ідіть. Алелезус і!"
"Ентрез", - сказав Нік Картер. Він натяг на них простирадла. Увійшла літня покоївка з тацею з накритим посудом. — Ваше замовлення, мсьє.
- Добре, - сказав Нік. Покладіть його туди, добре? Він підморгнув надутій дівчині. — Бачиш, я навіть ділюся з тобою своїм сніданком.
Покоївка поставила тацю на ліжко з обличчям, що нічого не виражало. Що це? Усі американці були сексуальними маніяками, а ці молоді дівчата – ах!
Вона швидко пройшла через кімнату, нахилившись, щоб підібрати спідницю, жовті штани, панчохи, пояс. Вона поклала їх на стілець і підійшла до дверей. — Не треба ще щось із послуг, мсьє?
Нік сказав із набитим круассаном ротом: «Ні. Дякую.' Жоржетта виглядала розлюченою.
Покоївка зачинила двері, але не пішла одразу. Вона стояла, притулившись вухом до дверей, і на її непримітному старечому обличчі був тужливий вираз. Молодість. Любов. Mon Dieu – це триває так недовго!
У кімнаті задзвонив телефон, і вона почула, як чоловік відповів. Симпатичний звір, цей хлопець. Які м'язи! Вона слухала його голос, бадьорий і приємний, але з якимось прохолодним відтінком, що долинав з-за тонких дверей.
— Картер — о, доброго ранку, бос. Ну ні, сер. Не те, щоб один. Яка? Але, сер, я щойно прийшов. Так, так, я знаю. Я завжди ризикую.
Тиша. Потім вона почула, як він сказав тихим голосом: «Перестань, дитино. Не зараз. Це робота.
Потім: «Добре, сер. Я лечу наступним літаком. До побачення, містере.
Клацніть ріжка, що опускається. Дівчина запитала: Ти повертаєшся до Штатів, Нік?
'Так. Я повертаюся до Штатів, чорт забирай... Негайно. Негайно! Одягайся, дитинко, і виходь. Може, я побачу тебе знову і...
«Ні! Ще немає. У нас ще є час, щоб...
— Ми не маємо часу, Жоржетто. Коли бос свисне, я йду. Це важлива річ, чи бачите. Beaucoup d'urgent. Багато грошей.'
'Мені все одно. У нас ще є час для кохання.
'Не треба.'
'Ух ти!'
Пролунав стукіт і брязкіт падаючого посуду і столових приладів. Покоївка здригнулася. Таця впала або була кинута.
Вона почула крик дівчини.
«Je vous aime, Нік! Je t'aime... '
У Вашингтоні йшов сильний снігопад, і прогнозувався сильний холод, але у тьмяно освітленому конференц-залі було тепло та душно. Кіллмайстер трохи спітнів, сидячи поруч зі своїм босом Хоуком, слухаючи подробиці операції «Морський монстр». Ця кімната використовувалася тільки для «цілком таємних» зустрічей і брифінгів, і Нік не зовсім розумів, де він знаходиться. Він та Хоук у супроводі озброєного вартового пройшли через серію ліфтів, які вели до підвалу з лабіринтом коридорів. Нік підозрював, що він десь у бомбосховищі під будівлею Державного департаменту.
Перед великою освітленою картою наприкінці довгої темної кімнати стояв підполковник із вказівкою в руці. Вістря упиралося в північну частину Адріатичного моря між Венецією та Трієстом. "Приблизно за сто десять миль від узбережжя," сказав начальник. Він постукав по карті ціпком. «Наш літак та бомба десь там, на дні. мілини, жолоби, піщані мілини, бар'єри, що завгодно, все це є. Літак упав минулого тижня, і ми поки що не змогли його знайти. Звісно, ми маємо бути дуже обережними, і це заважає нам — ми не хочемо викликати паніку».
Невійськовий, який займав три місця від Ніка, сказав: Ні. Погано залишати там наші старі атомні бомби. І говорячи про паніку, італійці…
Начальник різко перервав його. — Це не наша територія, сер. Будь-ласка, без політики. Це огляд прогресу, і все.
Адмірал пирхнув. "Відсутність прогресу більше схожа на це".