Все це було зроблено заради їхнього єдиного десятирічного сина Петера, якому батьки хотіли забезпечити добре майбутнє. І всупереч волі матері, старої Богуміли Брунової, яка за цей крок ненавиділа подружжя лютою ненавистю. Крім того, ненавиділа «гівнюка Петера», «бісовий Відень» і «срану німецьку мову», яку ніколи достатньо добре не розуміла і навіть не намагалася зв’язати нею бодай два слова.
— Якби твій батько був живий, ти б ніколи не посміла так зі мною вчинити! — кричала вона на доньку. — Негіднице! Курво! Слід було вдушити тебе в колисці!..
Знаючи свою провину, Владислава опускала очі й натирала підлогу, готувала їжу, прала одяг. Вона дала собі тверду обіцянку, що витримає цей нескінченний потік образ, який лився їй на голову, доки чоловік був на роботі. Молодому й сильному Яну Новаку, на щастя, швидко вдалося дістати місце вантажника на Staatsbahnhof[22]. Коли він, стомлений і голодний, повертався додому, Богуміла замовкала, проте тільки для того, щоб вранці, коли за ним зачинялися двері, з новими силами узятися до своїх прокльонів.
— Це все ті кляті книжки німецькою! — докоряла вона Владиславі. — Ти забагато читала їх у дитинстві й через це геть звихнулася…
Авжеж, її маленька Влада багато читала, а тому мріяла про життя зі сторінок романів: красиве місто, люди в дорогому одязі, театри, кав’ярні… Нарешті вона була там, де це все може принаймні бачити, а тому, ковтаючи сльози, слухала образи й працювала. По обіді зі школи приходив Петер, тож вона могла хоч на якийсь час зачинитися з ним на кухні, щоб нагодувати хлопця й розпитати, як минув день.
Кілька років усе, начебто, йшло як слід: Петер вступив до гімназії, Яна зробили старшим над бригадою, сама вона навчилася затикати старій Богумілі рота, коли та зовсім пускалася берега.
Влітку 1914-го в газетах написали, що десь у Сараєво вбили наступника імперського престолу, а ще через місяць було оголошено мобілізацію[23]. Почалася Велика війна.
Яна забрали до війська взимку 1915-го року, Петера, на той час вже високого міцного юнака, — навесні 1916-го. Владислава зосталася сам на сам із матір’ю, яка до того часу зробилася геть немічною. Клясти доньку з попереднім завзяттям стара вже не могла, натомість з її зморщеного обличчя не сходила міна єхидного вдоволення. «Бачиш, — мовляв, — а я казала тобі, що ти дурницю робиш. А я казала, що цей твій Відень гівна вартий».
Владислава знову мовчала. Якогось дня перенесла до її кімнати свої речі, бо в іншу мусила прийняти квартиранта — інакше було не вижити.
Потім прийшла страшна звістка: Ян загинув десь у Ґаліції. Як не дивно, Владислава не плакала, мовби до цієї втрати давно була готова. Зібралась силами й чекала на повернення сина. Була переконана, що Петера ця доля мине.
Молодий лейтенант Петер Новак і справді щасливо повернувся з фронту. Худий, стомлений, з хрестом «Ver Dienst» найвищого ступеня на мундирі[24]. Щоправда, мундира свого він більше жодного разу не вдягнув, нагороду також заховав якнайдалі.
Квартиранта того ж дня попросили переїхати, повідомивши, що на його місці замешкає герой війни. Той не опирався.
Кілька тижнів Петер відмовлявся виходити з дому, а коли врешті вийшов, то надовго пропав. Повернувся у кращому гуморі, але з дивакуватим блиском в очах. Повідомив, що житиме тепер окремо.
— Знайшов роботу? — запитала Владислава.
Петер відмахнувся.
— Мені не потрібна робота. Я граю на біржі. З цього також можна непогано прожити…
Коли за дверима стихли його кроки, Влада вперше за останні роки заплакала. Плач перейшов у голосне ридання, мовби вся гіркота й біль, які вона доти увібрала в себе, вирвалися назовні.
Жінка заспокоїлася тільки через добру годину, геть знесилівши. У той вечір Богуміла вперше глянула на неї зі співчуттям і навіть кілька днів намагалася не турбувати доньку без зайвої потреби.
До помешкання знову вселялися тимчасові пожильці, займаючи й звільняючи другу кімнату. Аж доки пів року тому в ній не опинився оберкомісар Адам Вістович.
— Ві-сто-вич, — повільно повторила Владислава, коли він приніс їй свої документи та гроші за кілька місяців уперед, як вона й вимагала. — Ви не австріяк.
22
23
28 червня 1914 року в Сараєво сербський анархіст Гаврило Принцип убив наступника австро-угорського престолу, ерцгерцога Франца Фердинанда та його дружину, що стало приводом до початку Першої світової війни.
24
«Хрест за військові заслуги» — офіцерська бойова нагорода в австро-угорському війську. Існували три ступені. Третій був найвищим.