— Ні, — відповів той, визираючи у вікно свого нового помешкання.
Навпроти виднівся такий самий будинок зі схожими вікнами. Внизу тягнувся вимощений сірим бруком провулок.
— Я родом із Ґаліції.
Зачувши слово «Ґаліція», Владислава стрепенулась. Вже кілька років вона ненавиділа його й жодного разу не вимовила вголос, мовби воно означало страшне прокляття. У Ґаліції досі лежить її чоловік, і Влада жодного разу не була на його могилі.
— Сніданок і вечеря за додаткову оплату, — видавила з себе пані Новак. — Прання також…
Вістович кивнув.
— Пані дуже люб’язна, — промовив він.
Голос у поліціянта був низький, але приємний. Погляд уважний і проникливий. Але найбільше господиню вразила його ввічливість і гарні манери. Досі Владиславі здавалося, що в тій проклятущій Ґаліції живуть самі кровожерні варвари або якісь хтонічні чудовиська.
Її чоловіка, зрештою, вбили не галичани, а невідомий російський солдат. «Ян Новак по-геройськи загинув під час офензиви, — написав їй Zugkommandant[25]. — Ваш чоловік був прикладом відважного австрійського солдата. Його поховано з належними почестями біля міста Станіславова. Висловлюю щирі співчуття. Поділяю вашу скорботу…» Чи треба ненавидіти землю за те, що прийняла Янове тіло? Ні, це безглуздо…
Після того, як вона пробачила далекій і незнаній Ґаліції, Владиславі мовби полегшало. Щось важке впало з її плечей, і вона змогла нарешті випрямитись.
Тепер Влада іноді усміхалась. І навіть згадала старих подруг, з якими бачилась востаннє ще, либонь, перед війною. Почала відвідувати їх у неділю, або ті навідувались до неї. Ті самі подруги з ледь прихованою заздрістю визнавали, що Владислава, попри пережите, залишилася гарною, і це її також тішило. Вона споглядала на себе в люстерко й дивувалася, чому це русяве волосся геть не посивіло, темні великі очі не вицвіли, а шкіра не вкрилася зморшками. Адже вона вдова, і їй далеко за тридцять. А це поважна обставина, і поважний вік!
Чайник закипів, і жінка, загасивши примус, налила окропу до заварника зі солом’яною плетеною ручкою. Справжня металева десь загубилася, і Владиславі спало на думку виготовити іншу власноруч. Витвір вдався цілком добре. Нова ручка була, можливо, не надто зручною, зате вигляд мала кращий, ніж попередня.
Потім наготувала дві чисті чашки й, трохи подумавши, витягнула з буфета напівпорожню пляшку шнапсу і два келишки.
— Думаю, вам це зараз потрібніше ніж чай, — сказала вона, кинувши на Вістовича лагідний погляд.
З приємністю зауважила, що, йдучи сюди, він довів себе трохи до пуття.
— Так, не завадить, — вдячно всміхнувся він.
— А ви пригостіть мене цигаркою.
— Залюбки…
Вістович сягнув рукою до кишені за папіросницею й відкрив її перед Владиславою. Коли вона взяла звідти цигарку, він підніс їй запалений сірник. Потім закурив сам.
Пані Новак знала, що в цей момент їхню пам’ять обпік той самий спогад. Кілька тижнів тому Вістович повернувся пізно, але вона дочекалася його, щоб подати вечерю теплою. Господиня була роздратована, бо домовлялися, що ввечері вона накриває на стіл о восьмій, а тим часом пробило вже одинадцяту. Втім, побачивши, що постоялець почувається вкрай ніяково, стрималась від дорікань.
— Давно про мене ніхто так не дбав, пані Новак, — з усмішкою зізнався Вістович. — Відчуваю себе, мов удома.
— Я також давно ні про кого так не дбала, — вимовила Владислава, сама дивуючись зі своїх слів.
«І мені хочеться, щоб ти справді почувався тут, як удома», — ледь не додала вона. Натомість простягнула руку й торкнулася долонею його шорсткої щоки. Спантеличена власним рухом до краю, відчула, що мала би негайно відсмикнутись, вибачитись і піти геть, але долоня й далі була на його щоці, мов магніт на залізі. Тому, коли він підвівся й підтягнув її до себе, жінці полегшало від того, що тепер вони поділять цей сором на двох.
Востаннє вона була з чоловіком два роки тому, коли Яна відпустили додому на Різдво. Тепер Ян в землі. У тій самій землі, по якій ходив той, хто зараз обіймає її, Владиславу. Гладить груди, цілує шию, губи, а вона відповідає йому. Ласки їхні нервові, хаотичні, ніби через їхні тіла проходить електричний струм…
Раптом зі сторони коридору почулося гучне гупання, мовби хтось періщив молотком по дереву. Владислава на мить заціпеніла, а тоді відштовхнулася від чоловіка, як від гарячого заліза.
— Це мама… — видихнула вона, поправляючи блузку. — Кличе мене.
25