Стара Богуміла і справді лупила ціпком по підлозі, коли їй щось було потрібно. І якщо донька довго не приходила, зчиняла рейвах настільки гучний, наскільки їй дозволяли старечі сили. Владислава вибігла з кухні, а постоялець лишився вечеряти сам і без апетиту.
Цей випадок вони за мовчазною обопільною згодою забули та навіть не зуміли відтоді остаточно перейти на «ти».
— Сон завжди той самий? — запитала Владислава, наливаючи чай, щоб якось перервати незручну мовчанку.
Свою цигарку вона поклала на край тарільчика, що правив їм за попільничку. Дим від неї вився вгору тонкою хвилястою ниткою.
Вістович зітхнув.
— Іноді я маю на собі мундир і стріляю в незнайомця з манліхера[26], а не з револьвера. Але загалом ця бісова історія справді завжди та сама… — сказав він і потягнувся за шнапсом. Відкоркував пляшку й наповнив до половини два келишки та, не чекаючи на Владиславу, одразу ж випив свою порцію.
— Я майже нічого про тебе не знаю, — зауважила пані Новак. — Тільки те, що ти хороша людина.
Вістович засміявся.
— Ти помиляєшся, — сказав він. — Дуже помиляєшся. Я — негідник… І моє сумління мене вбиває.
— Не помиляюсь, — заперечила вона, — всі ми свідомо чи несвідомо в чомусь винні. Але тільки найдобріші та найвідважніші з нас погоджуються спокутувати провину тортурами совісті…
Обоє мовчали якийсь час. Із вулиці долинав шум вітру. Чути було, як він гуляє по дахах сусідніх будинків і завиває, мов із відчаю, у дощових ринвах. Опинитися зараз на вулиці не побажаєш і ворогу.
Владислава раптом ледь не до крові закусила нижню губу й потупила погляд, розглядаючи старий обрус на стільниці. Потім рвучко затягнулась папіросою, мовби це мало додати їй сміливості.
— Послухай, Адаме, — вимовила вона, вперше називаючи свого пожильця на ім’я. — Я, звісно, не врятую тебе від сумління… Але від снів…
Жінка нарешті звела очі й подивилася просто на нього.
— Впевнена, якщо буду поруч, то тобі буде легше, — продовжила вона. — Буде легше нам обом…
Вона ще раз піднесла до губ цигарку, а потім загасила її в блюдці.
— Я нескромна, я безсоромна, вибач… — Владислава розпачливо підвелась і хотіла вийти, але він встиг її стримати. Потім загасив кухонну лампу. Йдучи у темряві навшпиньках, щоб не розбудити випадково Богумілу, вони дісталися до його кімнати й, так само безшумно роздягнувшись, вляглися в ліжко.
— Я майже забула, як це… — прошепотіла вона йому.
У відповідь він лише мовчки цілував їй шию і, лігши позаду, притулився до її спини, обережними рухами також згадуючи, як це.
Прокинувшись уранці, Вістович якусь мить нерухомо лежав, дивлячись у стелю. Потім, згадавши події ночі, повернув голову ліворуч, але Владислави поряд із ним вже не було. Нічого дивного, зрештою. Давно настав ранок, і вона мусила взятися до своїх щоденних обов’язків. Мов на підтвердження цього здогаду, за дверима почувся слабкий голос Богуміли, яка, за звичкою, взялася до образ і нарікань. Владислава час від часу відповідала їй, хоч у голосі доньки не відчувалось ані краплини злості. Перемовлялись вони чеською, але Вістович розумів кожнісіньке слово. Мабуть, кожен, хто винаймав тут кімнату, врешті-решт не потребував перекладу словесних конструкцій пані Богуміли, оскільки чув їх під дверима кожного ранку після сну і кожного вечора перед. Навіть у суботу, як‑от сьогодні, коли спати можна було довше, а лягати пізніше.
Вістович підвівся й неквапом одягнувся. Йти до лазнички, доки стара в коридорі, йому не хотілося, тому вирішив дочекатись, коли вона повернеться до себе в кімнату. Богуміла часом забувала, що вони з донькою тримають удома постояльця і, завидівши перед собою незнайомого чоловіка, здіймала ґвалт.
За хвилину у двері постукали.
— Пане Вістовичу, — почув він з іншого боку голос Владислави. — Прошу пробачення, що турбую…
Фрау Новак перейшла на німецьку.
— Ваші випрасувані речі, — сказала жінка, коли той відчинив. З порога вона подала йому зв’язаний клунок і, наче мимоволі, зайшла досередини.
— Щиро вдячний, — відповів квартирант.
— Як спалося? — тихо запитала Владислава, коли двері за нею, ніби випадково, зачинились. У її очах блискотіли два щасливі вогники, яких він ніколи раніше не помічав.
— Ти зарано пішла.
— Не хотіла, щоб матір зчинила рейвах…
Запала незручна мовчанка.
— Що робитимеш сьогодні? — запитала Владислава. — Збираєшся кудись?
26
Манліхер — гвинтівка виробництва фабрики