Австрійське командування перевело його з кавалерії в піхоту і спровадило в Італію, де тривали битви на річці Ізонцо[33]. Так робили з багатьма колишніми полоненими, побоюючись, що ті можуть виявитись шпигунами.
В Італії Наґель отримав важке поранення. Коли через кілька днів гарячки й марень уперше розплющив очі, йому розповіли, що з-під куль його витягнув жандармський гауптман[34] на прізвище Вістович. Щойно ставши на ноги, Алоїз одразу його розшукав.
— Herr Hauptmann, якщо вам колись буде потрібно, щоб я віддав за вас життя, скажіть мені про це, — урочисто звернувся він до Вістовича.
Офіцер махнув рукою.
— Пам’ятайте, що я жандарм, пане Наґель, — промовив він. — Тому якраз навпаки: зробіть усе для того, щоб мені не довелося ніколи цим вашим життям розпоряджатися. Бо я, курва, ненавиджу свою срану службу…
Алоїз не зрозумів слова «курва». Його не було в лексиконі німецькомовних солдатів, але певнити службу пообіцяв чесно й обіцянки дотримався. У військовій жандармерії, де займалися дезертирами, мародерами та розслідували різноманітні солдатські злочини, не могли йому закинути навіть найменшого трафунку.
Після війни Вістович і Наґель зустрілися у столиці. Алоїз торгував овочами, а ввечері за невеликі гроші навчав усіх охочих боксу, винайнявши для цього простору офіцину у старому будинку, господарі якого ледве зводили кінці з кінцями. Це приміщення, де він облаштував місця для поєдинків і тренувань, гардероб і комірчину для реманенту, з часом і назвали «Боксерським клубом». Щосуботи тут збиралися лише друзі Наґеля, аби, хто мав таке бажання, розім’яти кістки й потеревенити. Ясна річ, Алоїз одразу ж запросив Вістовича, пам’ятаючи, що Herr Hauptmann також любить бокс. Відтоді суботні зустрічі стали традицією і для нього.
Колишній штабсвахмістр зустрів його, як завжди, широкою вусатою усмішкою.
— Доброго ранку, пане Вістовичу! — промовив Наґель, простягаючи для привітання своє міцне широке лаписько.
Оберкомісар відповів на привітання, а також кивнув решті присутніх: п’ятеро чи шестеро чоловіків уже виконували руханку, щоб розігріти м’язи, а дехто почав гупати кулаками по мішку.
— Боксуєте сьогодні, Herr Hauptmann? — запитав Алоїз.
Він продовжував називати Вістовича «гауптманом», хоча обидвоє давно залишили військо.
— Чом би й ні? Для доброго гумору буває незайвим дістати по пиці.
Наґель зареготав.
— Не прибідняйтеся, пане Вістовичу. Ви добрий боєць. А ця ваша галицька техніка… До речі! — пригадавши щось, Алоїз окинув поглядом присутніх. — Ви більше не єдиний тут з Ґаліції, Herr Hauptmann.
— Справді? — зацікавився той.
— Так… Агов, панове! Де наш новачок? — звернувся він до гурту.
— Я тут, пане Наґель, — почулося збоку.
Вони повернулись, побачивши перед собою молодого чоловіка віком до тридцяти. Худого, проте жилавого, мов гімнаст. Зросту той був середнього, обличчя мав продовгувате, з тонким носом, виразними сірими очима й акуратними вусиками над губою. Бліда шкіра на обличчі контрастувала з його чорним, як смола, чубом, зачесаним на правий бік.
— А ось і ви, пане Сташенко, — сказав йому Наґель. — Познайомтеся зі своїм земляком, добродієм Вістовичем.
Молодик простягнув руку.
— Дуже приємно, пане Вістовичу, — сказав він українською.
— Навзаєм, — відповів йому той. — Отже, ви новачок у клубі?
— Так, перший тиждень тут.
— А у Відні?
— Менше року. Довелося виїхати зі Львова після поразки нашої Галицької Армії[35]…
Тут він зробив паузу й пильно подивився Вістовичу в очі.
— А ви?
— Достатньо давно.
— Пан Наґель розповідав, що до війни ви були поліціянтом у Львові. І тут також служите в поліції.
— Він має рацію.
Алоїз, який все ще стояв поруч і з їхнього діалогу не зрозумів, крім свого прізвища, ані слова, кашлянув у кулак.
— Що ж, ви собі порозмовляйте, панове, а я піду до гурту, — сказав він.
— Я чув, що пан Вістович збирається сьогодні боксувати, — промовив раптом Сташенко, перейшовши на непогану німецьку. — То, може, я буду йому за супротивника? Бо теж не від того, щоб розім’яти кості. Що скажете, пане поліціянте?
Вістович зміряв його поглядом. Молодий, гнучкий, впевнений у собі. Либонь, має добрий удар. Шансів перемогти такого небагато, але й відмовлятись від поєдинку на очах у всіх не хотілося.
33
Серія битв Першої світової війни, що відбулись в Італії, в долині річки Ізонцо у 1915–1917 рр.
35
Українська Галицька Армія (УГА) — військо ЗУНР (Західноукраїнської Народної Республіки). Діяла з 1918 до 1921 року.