Поліціянт кивнув. Матвій чекав, що Вістович назве і свою адресу, втім, той змовчав.
Нова пара бійців узялася до поєдинку. Інші запалили цигарки й викрикували до них з місця, то підбадьорюючи, то критикуючи.
Усе мало завершитись за якусь годину-півтори у сусідній кнайпі «Zum Schwarzen Bären» гучними обговореннями останніх політичних подій, спогадами про війну і суперечками, а поміж тим — питтям кислуватого, не надто доброго пива, хоч і значно кращого ніж в інших місцях.
Зненацька до зали зайшло двоє чоловіків у сірих плащах, на яких виднілися продовгуваті сліди вологи. Схоже, на вулиці пішов дощ. Мов за командою, вони зняли капелюхи, щоб обтрусити їх від дощових крапель, а потім понасаджували знову на голови.
Наґель зміряв чоловіків поглядом і, всадивши руки до кишень, рушив у їхній бік.
— Чим можу бути корисним, панове? — запитав він прибулих.
— Нам потрібний оберкомісар Адам Вістович, — промовив один із незнайомців, звертаючись чи то до Алоїза, чи то до загалу.
— Це ж треба, — Наґель скривив посмішку, — нам він також потрібний.
Прибулий дістав із кишені легітимацію.
— Staatspolizei, — сказав він після цього. — Тому стули пельку, розумнику.
Алоїз, ясна річ, не збирався на цьому завершувати розмову з непроханими гостями та невідомо, до чого б договорився, якби Вістович вчасно не втрутився:
— Я до ваших послуг, панове, — сказав він і рушив до дискутантів.
— На два слова, Herr Hauptmann, — Наґель поклав йому руку на плече й відвів убік.
— Ось що, пане Вістовичу, — прошепотів він, — може, ви не бачите, але це зовсім не проповідники Євангельського товариства і не цицькаті сестрички з госпіталю. Словом, не ті, до кого я б вас відпустив зі спокійною душею. Це два скурвисини, які збираються невідомо за що вас замкнути десь на Штернґассе[39]…
— Алоїзе… — спробував перебити його той.
— …але якщо вони думають, що можуть просто так це зробити, то я їх розчарую. Нас тут майже десяток проти двох. Бити не будемо, але заступимо вид і поштовхаємо назад до дверей. А ви, Herr Hauptmann, тим часом до чорного виходу…
— Алоїзе, — повторив поліціянт, — ви зробите дурницю, яка погано закінчиться для всіх.
— Ви також робили дурницю, коли кидалися за мною під кулі, — гаряче промовив той.
Вістович узяв його за лікоть.
— Я служу в поліції, мене не можуть просто так замкнути, — сказав він. — А якщо справді потраплю в біду, то якось дам знати.
— Агов, там! — нагадав про себе добродій із Staatspolizei.
— Йду, — сказав поліціянт і справді рушив до них, по дорозі беручи з гардероба верхній одяг.
На вулиці, під дощем, наче вірний пес, стояв чорний «Adler».
— Здайте зброю і сідайте в автомобіль, — наказав Вістовичу один із типів, смикнувши на себе задні дверцята. Трохи подумавши, той скорився. Дістав із кишені браунінга[40] і простягнув конвоїру. Далі, притримуючи капелюха, пірнув в авто. Коли всі вони вмостилися на прохолодних шкіряних сидіннях, оберкомісар запитав:
— Я маю право дізнатись у чому мене звинувачено.
— Дізнаєтесь на місці.
— Хто видав наказ на арешт?
Конвоїр, що сів поруч, криво всміхнувся.
— Це має значення? — мовив він.
— Має, якщо запитую.
— Цісар Карл! — озирнувшись, насмішкувато кинув той, який був за кермом.
Обидва агенти голосно зареготали, після чого загудів двигун. Вістович відчував, що з приємністю натовк би цим двом пики, втім, як і в «Боксерському клубі», це було б зараз дурістю. Утішивши себе, що така нагода йому неодмінно випаде, він утупив погляд у вікно, за яким крізь мереживо дощу проглядалися віденські вулиці.
За чверть години авто зупинилось.
— Виходьте, — буркнув водій, наче Вістович збирався й далі сидіти у салоні.
Дощ не стихав, а тільки посилювався. «Adler» стояв у просторому внутрішньому дворі, тому зрозуміти, куди саме вони приїхали, арештований не міг. Бюро Staatspolizei мало кілька адрес, більшість з яких трималися у секреті.
— Ласкаво просимо, пане Вістовичу, — сказав хтось із агентів і вказав рукою на масивні двері поміж темно-сірих колон. — Нам туди…
За дверима починалися сходи вгору. Вони були широкими та брудними. Поруч тягнулася кам’яна балюстрада з гарними опуклими балясинами та гладким парапетом. Кроки трьох пар черевиків звучали лунко, ніби удари тенісними м’ячами. Тхнуло сирістю і застояним тютюновим димом.
40
Браунінг — загальна назва пістолетів бельгійського виробника