Розливаючи випивку по чарках, директор піднесено говорив, що ми троє уособлюємо тут Ґаліцію. Самковський — поляк, він — австрієць і я — русин. Бракувало хіба що доктора Фельнера, нашого судового медика, який був євреєм і більшість часу просиджував у своєму «Царстві Аїда» — у мертвецькій на вулиці Пекарській. Коли випадала нагода, він долучався до товариства і своєю присутністю доповнював картину нашого благословенного краю, яку змальовував Шехтель.
Зазвичай я не поспішав додому. Після того, як пішла Анна, у моєму помешканні на Вірменській мене чекала тільки порожнеча. Вечори, навіть пізні, були нестерпно довгими та нудними. Я вбивав час випивкою і книжками. Мені навіть подобалося, як швидко перед очима з’являються нові обкладинки та нові етикетки, але цього виявилось замало.
По щирості, ми ніколи не були щасливими з Анною, хоча прожили разом багато років. Вона, колись юна і талановита акторка театру Скарбека[47], вийшла заміж за молодого, випускника Віденської військової академії, але й гадки не мала, що той будуватиме кар’єру не в армії, а в поліції. Я ж виявився неготовим до її подвійного життя. Повертаючись додому, вона думками залишалась на сцені. А обіймаючи мене, здавалось, от‑от назве чужим іменем. Я здогадувався про її інтрижки й романси на стороні, але мовчав, добре знаючи, як сильно мене самого змінила поліційна служба. Я став нервовим і брутальним, мало чим відрізнявся від різноманітних делінквентів, убивць, ґвалтівників і грабіжників, з якими мав справу кожного дня. Пробачаючи їй, хотів тим самим заслужити пробачення собі.
Утім, Анна не збиралась марнувати життя на грубіяна-чоловіка, тому щойно отримала запрошення до Берлінського театру, не зволікала ні хвилини. Мені лишила тільки записку, в якій просила не розшукувати її та, за нагоди, відправити їй решту гардеробу, який вона не встигла прихопити. Адресу обіцяла повідомити пізніше.
Я не шукав її. Лишився сам зі щоденними книжками й алкоголем. Проте за якийсь час мені її страшенно забракло. Я заходив у спальню і брав до рук її речі. Деякі з них досі зберігали запах її тіла і парфумів. Мені згадувалось, що попри все, Анна була чудовою коханкою. Хоча, мабуть, лише тому, що на моєму місці уявляла когось іншого.
Згодом у моєму житті з’явилася Бейла. Чорнява єврейська красуня. Розумниця з витонченими шляхетними манерами. Це їй я завдячую тим, що не скотився на самісіньке дно. І саме перед нею винний найбільше… Залишається лише сподіватись, що вона зуміла мені пробачити. Або пробачить колись. Але про це згодом.
П’ятницю 3 травня я пам’ятаю так, ніби це було вчора. Ми з Самковським ще були у кабінеті, але вже прощалися до понеділка, коли ж черговий фельдфебель приніс мені записку, запечатану в невеликий сірий конверт, на якому було виведено лише моє прізвище.
Самковський кудись поспішав, тому махнув мені на прощання рукою і поспіхом вийшов. Я ж, передчуваючи недобре, заходився шукати канцелярського ножа, щоб відкрити послання. Записки мені іноді надсилала Бейла, але точно не цього разу. Вчора я провів її на потяг до Трускавця, де вона збиралася пробути до кінця наступного тижня.
Розкривши врешті конверта, я витягнув коротку за змістом записку без підпису: «Запрошую сьогодні на партію в шахи. «Атляс»[48], о восьмій». Передчуття мої цілковито справдились. Запросити мене на гру до ресторації у п’ятницю ввечері міг лише один сучий син — полковник Редль. Цього типа я знав давно і відчував до нього лише глибоку і щиру відразу, не сумніваючись, утім, у взаємності.
Альфред Редль був очільником галицького відділу Evidenzbüro, яке займалося у Львові переважно російськими шпигами. І варто зазначити, що завдяки близькості від кордону роботи контррозвідці вистачало. Кілька разів наші з Редлем дороги перетиналися, і щоразу все закінчувалось тим, що я ладен був його пристрілити. У Бюро зазвичай хотіли виконати яку-небудь брудну роботу моїми руками, а результат представити керівництву у столиці як власний. Таким чином я розшукав для них убивцю провіденського депутата Галицького сейму, бо під тиском військових, мені доручив цю справу Шехтель, розкрив цілий телеграфний канал, який хитромудро передавав дані з балтійських військових портів через Позен і Лемберг одразу за Збруч (цим я добряче пошив Бюро у дурні, бо шпигуни діяли у них під самісіньким носом), а рік перед тим допоміг переправити в Росію золото, призначене тамтешнім революціонерам.