Редль знав про мої труднощі з поліційною кар’єрою і кілька разів пропонував перейти на службу до нього. Я щоразу відмовлявся, бо, по-перше, мав на нього зуб і не хотів бачити своїм шефом, по-друге, це означало б мій вступ до армії. Багато років тому, закінчивши на догоду батькові військову академію, я зняв мундир і більше не вдягнув його жодного разу. Армія, з її ідіотичною муштрою, підлабузництвом до зверхників і сліпою покорою старшому за званням, була мені осоружною.
З полковником нас, як не прикро, пов’язувала ще одна спільна таємниця: ми з ним виявились клієнтами одного банку в Берні. Причому кожному з нас було відомо, звідки гроші в іншого. Свої я отримав колись як гонорар за слідство у Пруссії. І на додачу, мені дозволили перевести їх у Швейцарію, не сплативши ані пфеніга[49] податку. Редль отримував прибуток, працюючи на приватні шпигунські агенції, не раз при цьому маючи справу з інформацією, пов’язаною з державною безпекою Австро-Угорщини. Цей чоловік ходив по лезу ножа і не раз, мабуть, був за крок до розстрілу.
Ми обидвоє мовчали, ненавидячи один одного і потайки бажаючи один одному наглої смерті. І справді, якби хтось із нас простягнув ноги, іншому жилося би значно легше.
Написавши мені запрошення до гри у шахи й не додавши підпису, Редль знав, що я відразу збагну від кого воно. Якось ми вже мали з ним партію в «Атлясі». Здається, перед Різдвом 1905-го, власне, після мого «прусського» розслідування. Пригадую, я грав за білих, і ми тоді не закінчили.
Зайве говорити, як сильно мені не хотілося йти на зустріч, але я добре розумів, що ігнорувати полковника не варто. Занадто велику владу він мав. Крім того, через дурницю не марнував би часу. Причина мусила бути справді поважна.
Я зайшов до «Атлясу» рівно о восьмій. Полковника побачив одразу. Зрештою, мені відомо було, яке місце у кав’ярні він собі вибере: столик ліворуч від дверей біля вікна. Звідти добре видно вхід і значну частину зали. Через вікно, за потреби, можна спостерігати за перехожими на площі, самому при цьому ховаючись за фіранкою.
Редль був одягнений у цивільне: світло-сірий двобортний піджак, поверх сорочки з високим комірцем і широкою краваткою. Поруч, на підвіконні, лежав його мелонік[50]. Я наблизився і, сухо привітавшись, сів навпроти нього.
— Ви не в гуморі, комісаре? — запитав він із удаваною байдужістю.
— Чому ж? Я щасливий провести з вами вечір п’ятниці, полковнику, — сказав я з отрутою в голосі.
Його тонкі губи скривились у посмішку, і короткі вусики підстрибнули. Очі, і так не надто виразні, зменшились до щілинок.
Редлю, як і мені, було за сорок. Волосся він мав темне, підстрижене коротко, по-армійському. Щоки з моменту нашої останньої зустрічі дещо округлились. Видно, жилося йому незле.
— Не треба іронізувати, — зазначив він. — Я заберу у вас рівно стільки часу, скільки ви будете готові мені присвятити.
Підійшов кельнер із шахівницею в руках. Коли він поставив її перед нами, я з подивом побачив там нашу незавершену попереднього разу партію.
— Сподіваюся, точно все пригадав, — не без гордощів сказав полковник. — Перевірте, пане Вістовичу.
— На жаль, у мене не така чудова пам’ять, — мусив визнати я.
— Тоді не маєте вибору.
— Чи панство зичить собі чогось? — нагадав про себе кельнер.
— Мені чарку алашу[51], — перший замовив Редль.
— Мені «Бернардинської»[52], — сказав я.
Офіціант кивнув і рушив до шинкваса.
— Ніхто з нас не став абстинентом із часу останньої зустрічі, — пожартував полковник.
— Ніколи не довіряв непитущим. Людина, яка свідомо позбавляє себе задоволення від випивки, ненавидить усе найкраще в цьому світі та здатна на страшні речі, — докинув я. — Більшість маніяків, з якими мені доводилось мати справу, були абстинентами.
Ми закурили, і я придивився до фігур на шахівниці, потроху пригадуючи давню партію.
— Здається, мій хід…
— Саме так, комісаре.
Якусь мить я і Редль сиділи мовчки, зосередившись на грі, ніби й справді прийшли сюди тільки для того, щоб завершити шахову дуель. Насправді ж чекали, коли кельнер принесе замовлення, а точніше — коли той піде і не наближатиметься якийсь час до нашого столика. Імовірність того, що йому заманеться підслухати нашу розмову була невелика, проте і зайва обережність, як відомо, ніколи не шкодить.
52
Йдеться про один із сортів горілки, який виробляла знаменита Львівська лікеро-горілчана фабрика «Baczewski», заснована в 1810 році. Діяла до 1939 року.