На цих словах він простягнув мені руку. Зціпивши зуби, я її потиснув, і з цього моменту почалась моя робота на імперську секретну службу.
Далі Редль продовжив трохи інакшим, вже не настільки діловим, а радше змовницьким тоном:
— Під столом невеликий шкіряний портфель. У ньому копії паперів та світлин, які у нас підшиті до «Справи авіатора». Це вам допоможе.
Я обережно зиркнув униз, хоч і не сумнівався у його словах. Брудно-рудого кольору портфель і справді був майже біля моїх ніг і нагадував пса, який чекав там подачки зі столу. Хто-небудь сторонній не зміг би сказати впевнено, кому ця річ належить, мені чи полковнику, тож і забрати її зі собою міг будь-хто з нас.
Мені спало на думку, що Редль, попри впевнену поведінку, все ж когось побоюється. Хоча, може, це був і не страх, а просто професійна обережність. Бо навіть я знав, що наше місто кишить росіянами, різного ґатунку шпигунами та терористами, а також місцевими радикальними москвофілами, які мають очі та вуха у найнесподіваніших місцях, як‑от в урядових установах чи у банках. А що вже говорити про звичайну кав’ярню на площі Ринок.
— Тільки затямте, комісаре, загубити ці документи — означає самому собі стрілити у голову, — додав він.
Я не відповів. Востаннє глянувши на шахівницю, де моє становище і далі залишалося жалюгідним, і ніякого порятунку для білих не було, я взяв із-під столу портфель і підвівся.
Після короткого прощання полковник докинув мені вслід, що партію ми коли-небудь закінчимо. Я не сумнівався і навіть уявив, як під час наступної зустрічі він безпомилково розставляє на дошці фігури, й мої поневіряння продовжуються. Хотів би я знати, за що Господь обдарував Редля такою феноменальною пам’яттю на додачу до шахового таланту і життєвої вдачі.
На вулиці, попри теплий весняний вечір, мене пройняли дрижаки. Випивка, яка зазвичай заспокоювала, тепер, здавалось, навпаки роз’їдала мої нерви, і думки летіли геть із голови, мов бджолиний рій.
Я сердився на Бейлу і водночас за неї хвилювався. Намагався вирішити, як діяти далі: зізнатися їй у всьому, розповісти, в яку халепу втрапив, чи таємно вивідувати у неї те, що потрібно Редлю? І чи дотримає він слова? Чи справді їй дадуть спокій, якщо я візьмуся за цю роботу?
За мить я спохопився, що стою на місці, поруч із таким самим нерухомим кам’яним Адонісом, чия фігура прикрашала фонтан на розі площі Ринок. У ногах античного героя лежала туша вбитого кабана, і я щиро в душі побажав, щоб цим кабаном був полковник Альфред Редль.
До мого помешкання на Вірменській звідси було заледве кілька хвилин неспішної ходи, і я справді рушив, ніби прогулюючись. Не поспішав із двох причин: по-перше, все ще розмірковував над своїм гівняним становищем і намагався вжитися у роль агента імперської розвідки, а по-друге, хотілося довше подихати вологим весняним повітрям, яке приємно заспокоювало розпечені тютюновим димом легені. Курив я сьогодні цілий день, починаючи від першої вранішньої цигарки натщесерце, потім під час наради у шефа, який істеричним голосом зачитував нові постанови Намісництва[54], під час двох допитів, аби заспокоїтись і не розтовкти пики ґвалтівникові й злодієві, під час обіду в кав’ярні Шнайдера і під час поїздки на Замарстинів, де зустрічався із поліційними конфідентами. Кожного дня я смалив, як добрячий локомотив, який мусить пахкотіти, щоби не вибухнули його котли. Подейкують, що куріння шкодить, але це брехня. Інакше я б давно врізав дуба.
Було невтямки, як ця пізня весна могла відчуватися тут, посеред кам’яного міста. З його сопухами, які сочилися зі старих підворіть, та аромати, що линули з відчинених кав’ярень і крамниць. Я радо прогулявся би зараз де-небудь між деревами замість того, щоби скніти вдома. І навіть почав згадувати, які місця у Львові найкраще пасують для прогулянок. Найперше — це, ясна річ, Стрийський парк, наймальовничіший і найбільший з усіх, площею понад 80 морґів[55]. Туди можна вибратись на цілих пів дня і нескінченно блукати хвилястими алеями, краями глибоких ярів та узвишшями пагорбів. До нього, втім, далеченько. Значно ближче було до старовинного Єзуїтського саду[56], який починався одразу навпроти Галицького сейму. На відміну від Стрийського парку тут завжди було людно і гамірно. Алеями сновигали торговці льодяниками, шоколадом і печивом, довгі «колєйки»[57] тягнулись до яток із льодами[58], вареними сосисками та марунами[59].