Під куполом паркової ротонди, який тримався на декількох доричних колонах, частенько вигравав оркестр пожежної команди. Мене завжди дратував цей велелюдний вертеп, а от моя колишня дружина обожнювала там бувати. Не тому, що так сильно любила прогулянки й розваги просто неба, а тому, що тішилась, коли її впізнавали. Красуня Анна Каліш, знаменита галицька акторка, обожнювала славу в усіх її проявах: коли після вистави, збуджені й захоплені адоратори надсилали їй у гримерку велетенські букети квітів та коштовні презенти, і коли її талант вихваляли газети, чи коли на парковій алеї люди раптом завмирали, чоловіки знімали капелюхи й усміхалися їй, а жінки метали в її бік сердиті погляди-блискавки.
Окрім цих двох парків, були ще й інші. Скажімо, Високий Замок, який височів на однойменній горі, звідкіля вдень відкривався прегарний вид на місто. І де, за жодних обставин, я не радив би вештатись вночі. Ця місцина належала до так званої ІІІ дільниці Жовківського передмістя, і кожний ранок тамтешньої експозитури поліції у невеликому будинку на вулиці Об’їзній починався з перерахунку трупів, знайдених на Високому Замку з першими променями сонця.
Те саме стосується і парку біля Личаківської рогатки[60]. Хоча ні, там небезпечно не лише вночі, але й за дня. Особливо, коли на поближньому стадіоні «Сокіл» відбувається гра в копаний м’яч. Глядачі-вболівальники з ворожих таборів нерідко сходяться навкулачки. А що поліція тоді жене їх до дідька зі стадіону, то продовжують вони протиборство у парку. Нерідко справа завершувалась не лише вибитими зубами чи зламаними ребрами, але і ножовими пораненнями.
Я, однак, міг би пройти ще сотню-другу метрів, минувши Домініканський собор, і вийти до Губернаторських Валів, де навпроти будівлі Намісництва було розбито гарний сквер із тінистими кленами і платанами, або далі, попри костел кармелітів, дістатись на вулицю Куркову[61], а звідти до Міської стрільниці — колись тут вправлялося зі зброєю Стрілецьке братство. Утім, у теперішні часи братчики змінили карабіни та револьвери на сталеві пера й авторучки, замість пороху і куль мали атрамент[62] і папір, а замість стрільбищ — сиділи у теплих кабінетах, прицілюючись поглядом хіба що у підлеглих. Братство перетворилося на панський клуб багатих і впливових львівських достойників. Парком своїм, на щастя для містян, вони й далі опікувались. Їхні слуги на совість дбали про старезні липи й осики, висаджували свіжі квіти на клумбах, посипали рінню прогулянкові доріжки, чистили та підфарбовували пам’ятник Яну ІІІ[63].
До Стрільниці я дістався би за якихось десять хвилин, але все ж, пройшовши вздовж короткої Домініканської вулиці[64], біля ресторації «Морське око» повернув ліворуч і подався убік Вірменської. Згадалося, що маю при собі важливий портфель, з яким краще не вештатись.
За спиною раптом почувся гучний юнацький сміх. Я озирнувся і побачив двох гімназистів, один з яких, указуючи пальцем на стіни кам’яниці, у партері якої була ресторація, голосно розповідав другові про сороміцькі барельєфи, які містилися просто над головами тих, хто сиділи на літній терасі «Морського ока».
— А тут, пане шановний, прошу звернути увагу на ось цього моцного мужа, що напівлежить-напівсидить, — говорив гімназист, вдаючи провідника. — Ми бачимо, як своєю могутньою лівицею він стиснув дещо… кхм… трохи нижче живота, поглядаючи при цьому вбік оголеної діви на сусідньому барельєфі…
Його товариш пирснув зі сміху, розчервонівшись при цьому, як варений рак. Очевидно, був нетутешній і ровесник-львів’янин таки справді знайомив його з містом. Тільки по-своєму, по-гімназійному.
— А що заняття се — страшний гріх, — продовжив той, — то згодом бачимо і неминучу кару: могутній птах дзьобом відриває йому «забавку»…
— Ану геть звідси, лайдаки! — гаркнув на них оберкельнер, вискочивши на вулицю, як розсерджений пес.
Хлопці кинулись навтьоки, регочучи від душі, і невдовзі зникли десь за рогом Бляхарської[65]. Однак відвідувачі все ж із насторогою зводили очі догори, мовби і справді побоюючись, що над ними дійсно відбувалося щось вкрай аморальне.
Я добре знав ці барельєфи на Домініканській, 4. Зрештою, жив неподалік. На першому з них насправді зображено напівлежачого Геракла, тільки тримає він у лівій руці золоте яблуко Гесперид[66], яке, втім, варто визнати, не надто помітне для спостерігача знизу. А от у сцені покарання — Прометей, якому орел вириває печінку. Заледве чи міг скульптор передбачити таке викривлене трактування своїх творів. Однак біля них реготало вже не одне покоління гімназистів.
60
Личаківська рогатка (також Бродівська, Винниківська) — теперішнє перехрестя вулиці Личаківської з вул. Пасічною.