Хвилину поміркувавши, я рушив до ресторації «Voise»[72], де за старшого кельнера був мій добрий знайомий. Колись я допоміг йому у скруті, витягнув ледь не з самих Бригідок[73], куди він потрапив через канцелярську помилку, раптово перетворившись зі свідка злочину на його учасника. Я розшукав цього криворукого судового канцеляриста і змусив його виправити документ, після чого бідолаху Моріца, який вже змирився з долею і збирався відсидіти довгий і несправедливий термін, відпустили. Перші його слова на волі, після того, як він вдихнув на повні груди запилючене повітря на Казимирівській[74], прозвучали приблизно так:
— Для Адама Вістовича завжди знайдеться столик у кожній ресторації, де я працюватиму. Навіть якщо доведеться поставити його на голову самому кайзеру!
Через два дні Моріц влаштувався у «Voise», де виконував обов’язки не лише оберкельнера, але і метрдотеля, й одразу ж прислав мені записку, в якій повідомляв, що кожної п’ятниці цей ресторан приймає свіжу партію відмінного бурбону, доставленого з Гамбурга, куди той своєю чергою прибуває прямісінько із Нью-Йорка. Кращого запрошення годі й вигадати!
Саме про бурбон і про те, що сьогодні акурат п’ятниця, я думав, заходячи до ресторану і віддаючи гардеробнику капелюх. Щойно мій черевик переступив поріг трохи задушливої і яскравої зали, як до мене попрямував метрдотель.
— Радий вас бачити, пане Вістовичу! — промовив він, опинившись поруч.
На його чисто виголеному обличчі сяяла привітна усмішка. Моріц був невисокого зросту, худорлявий і лисий, мов коліно. Тримався, однак, рівно, як і личить працівникам його професії. Погляд мав уважний і прискіпливий, ніби у торговця, який упівока визначає вагу вашого гаманця і те, скільки ви сьогодні витратите.
— Вітаю, Моріце, — відповів я.
— Ви один? — поцікавився він.
— Один, не рахуючи мого вовчого голоду.
Оберкельнеру дотеп сподобався.
— Для вас маю столик, звідки добре видно estrade[75], — сказав той майже змовницьким тоном. — Ходіть за мною.
По щирості, мені було байдуже, що там відбувалося на сцені, але я подякував і пішов слідом. Умостився за свій одинокий столик, відокремлений від решти зали невеликою колоною. Моріц, не запитуючи, приніс мені пляшку бурбону, відкоркував і налив до склянки одразу подвійну порцію. Я жадібно відпив. Блаженний вогонь спалахнув у горлянці і приємним теплом заповнив нутро. У голові відчулося легке приємне запаморочення. Цей бісовий день нарешті закінчувався. Я ковтнув алкоголю вдруге, запалив цигарку і, гукнувши кельнера, замовив антрекот з індички.
На сцені тим часом грав невеликий оркестрик, який складався з тромбоніста, двох скрипалів, альтиста і високого худого контрабасиста. Музиканти жваво імпровізували, мовби спілкуючись між собою голосами кожен свого інструмента. Після цього зіграли кілька жвавих мелодій, отримавши від захмелілої публіки шквал вдячних овацій.
Після вечері я випив ще трохи бурбону і вже збирався йти, коли на сцені поруч з музикантами з’явилась рудоволоса вродлива жінка, вбрана в атласну сукню. Вона перемовилась кількома словами з контрабасистом, який, схоже, був серед них за старшого. Той кивнув і дав знак решті музикантів. За мить оркестрик почав нову мелодію, а незнайомка заспівала проникливим мецо-сопрано щось із репертуару Йозефа Арміна[76].
Я дослухав пісню до кінця, а потім спостерігав, як публіка вимагала від співачки повторити виконання на біс. У якусь мить мені здалося, що, співаючи, вона дивиться у мій бік, і її погляд чомусь обпікав дужче й приємніше ніж міцний алкоголь. Вона виконувала вже щось інше, а я і далі на неї витріщався і вже точно передумав іти.
Після виступу співачка зійшла зі сцени й зникла десь за оксамитовою ширмою. Я, не гаючи часу, жестом підкликав до себе Моріца.
— Не знав, що у вас тут співають німфи, — сказав я йому, щойно оберкельнер наблизився.
— По щирості, пане Вістовичу, цей виступ не планувався. Публіку сьогодні мали розважати лише музиканти.
— То звідки взялася співачка? — здивувався я.
— Це одна з наших гостей. Запитала, чи можна їй виконати щось для публіки. Звісна річ, я дозволив і, як бачите, мав рацію…
72
73
Йдеться про в’язницю у Львові, яку розміщено в колишньому монастирі св. Бригіди. Діє донині.
76
Йозеф Армін