— Саме так, комісаре.
— То як вона розпорядилась такою кількістю алкоголю? Не випила ж одразу?
— Веліла відправити посильним.
— Чудово, — мене також переповнила радість, — а тепер скажи, куди саме? Яку адресу вона назвала?
Моріц сягнув рукою до внутрішньої кишені фрака і витягнув звідти нотатник у темно-вишневій коленкоровій оправі. Якийсь час, примружуючись, гортав списані сторінки. Жовна під його блідими вилицями смикались від напруження, а пальці дрібно тремтіли. Врешті, чоловікові вдалося знайти потрібну нотатку.
— Ось! — тріумфально і водночас з полегшенням вигукнув він. — Доставити у «Французький готель» на ім’я Емми Фоґель… Веліла залишити нічному портьє.
— Вказала номер покоїв? — уточнив я, хоч це й не мало жодного значення.
— Ні, на жаль… — почулася відповідь вже за моєю спиною.
Я чимдуж кинувся до виходу з ресторації. Хотів так само хутко добігти до готелю, але напівдорозі сперло дихання, тож довелося зупинитись. Несамовито пульсувало у скронях. Відновився гострий похмільний біль, до якого додалась нестерпна нудота.
Я проклинав себе за пияцтво і за те, що вчергове не встояв перед жіночою звабою. Я ненавидів себе за всі свої слабкості! Голосно лаявся і водночас дякував Богові, що місто в цей час було порожнім.
Дихання невдовзі відновилось, а вміст шлунка, на щастя, лишився всередині. Я поправив гарнітур, вирівняв краватку і перевірив, чи не загубив, бува, зброю. Браунінг був на місці, тобто в кобурі на поясі. Після цього, наскільки вдавалося, швидким кроком я дістався до «Французького готелю».
Нічний портьє зустрів мене мученицьким поглядом. Зміна у нього видалася, либонь, важкою, а настрій був не кращим, ніж у мене. Каву в невеликому горнятку, що парувала на його конторці, він навіть не поспішав прибрати геть з-перед очей прибулого гостя, як веліло готельне правило. Мені, втім, було начхати, бо і гостем я не був.
— Поліція! — буркнув мій хриплий голос, який я чув, наче від когось іншого за кілька кроків від себе.
Портьє важко зітхнув. Було видно, що його вже не здивувати нічим.
— Чим можу служити? — видавив він із себе.
— Мені потрібно знати, в якому номері проживає така собі пані Емма Фоґель, — промовив я.
— Проживала, — уточнив портьє.
— Що ви маєте на увазі?
— Те, що пані Фоґель виїхала пів години тому.
Я закусив губу, щоб не вилаятись на всю горлянку.
— Чи знаєте, куди вона попрямувала?
Портьє зітхнув і перевів погляд кудись на стелю. Здавалось, от‑от і він почне знічев’я посвистувати.
Я міг би нагадати цьому скурвисину, що перед ним поліціянт і говорити треба все, мов на сповіді, проте стримався. Досить того, що вже познущався над психікою Богу душу винного Моріца.
Тому дістав з кишені гаманця, звідки видобув п’ятикронову монету і простягнув її страждальцю. Той прийняв її із виглядом, сповненим гідності, та врочисто повідомив:
— Я мав приємність замовити пані авто на двірець, а напередодні забронювати квиток першого класу до Кракова.
— О котрій годині відправляється поїзд? — стрепенувся я.
Портьє знизав плечима.
— Я не пригадую достеменно, але не так багато потягів відходить сьогодні вранці до Кракова, — сказав він.
Із цими словами він узяв зі стійки рецепції складену вчетверо газету й простягнув мені. Темним чорнилом на ній було обведено актуальний розклад прибуття й відправлення потягів з головного двірця. Я прикипів очима до таблиці, списаної дрібним шрифтом, шукаючи потрібний напрямок.
Портьє мав рацію: вранці зі Львова до Кракова відправлялися всього два експреси. Перший о 3:45, а наступний о 6:30. Очевидно, цим другим Емма і збиралася виїхати. Я глянув на годинник. До відправлення залишалася майже година. Часу в мене було достатньо.
— Бажаєте замовити таксі? — поцікавився портьє.
— Візьму фіакр, — буркнув я у відповідь.
Чоловік подивився на мене, як на останнього злидня, і презирливо відвернувся. Утім, я ним більше не переймався. Вийшов із готелю, попрямував на стоянку фіакрів і за пів години був уже на місці.
Тут, не гаючи часу, подався до двірцевої експозитури[77] поліції. У невеликому приміщенні, за столом, відкинувшись на спинку крісла, дрімав черговий капрал. Перед ним стояв телефонний апарат і кава у надщербленому горняті, що, схоже, не надто допомогла йому подолати сонливість. Я голосно кашлянув, і капрал підскочив, мов ошпарений, втупившись у мене затуманеними від сну очима.