— Я з Дирекції. Комісар Вістович, — повідомив йому. — Дайте мені список пасажирів краківського потяга.
Він схопився на ноги і, бурмочучи щось про важку ніч і те, що задрімав лише на хвилинку, взявся перебирати папери. Врешті простягнув мені списаний згори донизу аркуш із підписом якогось колєйового начальника.
— Ще раз перепрошую, що зустрів вас отак… — пробурмотів капрал, ніяково посміхаючись і винувато вказуючи рукою на стілець, в якому ще мить перед тим спав.
Я не був його зверхником і взагалі не мав стосунку до військово-поліційної служби, але розумів, що бідолаха побоювався доносу.
«Та плювати я хотів, що ви тут робите», — ледь не вирвалось у мене, але натомість попросив негайно провести мене до потяга.
— Але він ще на запасній колії, — промовив капрал, зиркаючи на годинник. — Його подадуть лише за двадцять хвилин.
— От і чудово! — сказав я.
Капрал крикнув комусь у сусідню кімнату, щоб той зайняв його місце біля телефона, а сам вдягнув на голову поліційне чако[78], осмикнув мундир, і ми рушили до колій. На ходу я вгледівся у список і майже відразу знайшов прізвище Фоґель. Зрештою, це було неважко — пасажирів першого класу виявилось не так багато.
Капрал підвів мене до комфортового пульмана[79], звідки до нас визирнув стривожений кондуктор.
— Що трапилось, панове? — запитав він.
Я повернувся до поліціянта.
— Ви вільні, капрале, — сказав я йому. — Дякую за допомогу.
Той козирнув і рушив назад до вокзалу.
Я дістав з кишені легітимацію і тицьнув її кондуктору.
— Відведіть мене у купе під номером чотири, — наказав. — Тільки хутчіш. Часу небагато…
Службовець зблід, наче йому щойно зачитали смертний вирок.
— Гаразд, — сказав він. — Підіймайтесь до вагона…
У пульмані кожному пасажирові належало осібне купе зі зручною лежанкою, свіжою постіллю і виходом у загальний коридор. Рік тому саме у такому вагоні я повертався через пів Європи додому зі Швейцарії. Пасажири нижчого класу мусили тіснитися в одному переділі по четверо. До того ж їхній тимчасовий життєвий простір мав двері, що відчинялися одразу назовні. З одного боку, вони могли швидше вийти на перон, коли потяг прибував на потрібну станцію, а з іншого, якщо траплялось пограбування, то грабіжники діставались до них практично без проблем.
Зазвичай у Кракові пульмани чіпляли до іншого складу, і вони продовжували подорож до Бреслау[80], Берліна, Праги чи Карлсбаду[81]. Тож куди насправді зібралася Емма, було невідомо.
— Ось купе номер чотири, — озвався кондуктор, вказавши мені на відповідні двері.
Я подякував, відчинив їх і вмостився всередині. Здивований службовець якусь хвилину потоптався поряд, а тоді пішов собі геть. Потяг невдовзі рушив із місця, прямуючи до перону.
Коли Емма зайшла до свого купе, я сидів у кутку, закрившись цілим розворотом вранішньої газети. Власне, це й була «Gazeta Poranna» за 18 травня 1907 року. Довжелезні нудні таблиці галицької біржі, справа русинських студентів Університету Яна Казимира[82], імовірний прогноз погоди у Львові на наступну добу, кримінальна хроніка…
— Прошу пана! — прозвучав обурений голос Емми, який долинув до мене крізь газетний папір. — Це купе зарезервовано!
Я повільно опустив газету й усміхнувся до неї наймилішою усмішкою, на яку тільки був здатний після всього, що ця мегера мені заподіяла.
— Адаме, ти?! — із жахом скрикнула жінка і кинулась до виходу, але я спритно зачинив двері купе ногою просто перед її чарівним носиком. Клацнув делікатний нікельовий замок, сповіщаючи, що ми залишились тут сам на сам. Тоді вона кинула на мене вогненний погляд і відступила до вікна, ніби збиралася пролізти крізь нього назовні, хоча воно й не відчинялося. Точніше відчинялася лише невелика його частина — продовгуватий оберлюфт угорі, крізь який не пролізла б навіть пані Фоґель.
Насправді ж, цей маневр знадобився їй для того, щоб витягнути з ридикюля маленького кишенькового револьвера і, звівши курок, націлити на мене. Я покосився на зброю. Ну звісно. Елеґантний англійський «Webley»[83] типу «бульдог». Ідеальна зброя для стрільби на короткій відстані. А якщо пані Фоґель ще й вчилася з ним поводитись, то я і вилаятись не встигну, як зустрінуся на тому світі з покійним батечком.
— Що ти робитимеш з трупом поліціянта, Еммо? — запитав я обережно, уникаючи різких звуків, так само як і різких рухів.
79
Пульман — тип спальних вагонів та вагонів-ресторанів, які виробляла американська компанія