Схоже, вона і сама не знала. На її прегарне личко набігла тінь роздумів та спантеличення.
— Віддай сюди свого самопала, — продовжив я, вкрай необачно подавшись у її бік.
Гримнув постріл, і лише дивом я вчасно зігнувся навпіл, мов швейцарський ніж, відчувши, як револьверна куля пролетіла над моєю головою так низько, що либонь обсмалила волосся на маківці. Аби перешкодити пані Фоґель вистрілити вдруге, я кинувся до неї й ухопив її озброєну руку. «Бульдог», однак, випалив ще раз. Куля цього разу влучила кудись у суфіт[84], вдруге завдавши добрячого збитку люксусовому вагонові прискореного потяга Цісарсько-королівської залізниці.
Зброю у пані Фоґель мені вдалося відібрати ціною кількох чималих подряпин на обличчі й безлічі дрібних на руках. Ніби насправді я змагався зі скаженою кішкою, а не тендітною жінкою. Якусь мить ми обидвоє голосно відсапувались по різні боки купе. Потім, коли наші дихання сяк-так заспокоїлись, ще кілька хвилин просто помовчали. Почувався я геть препаскудно: біль у скронях запульсував із новою силою, у шлунку знову стало неспокійно. Найгірше, що Емму я не міг випустити з виду ані на секунду, бо лишалося тільки догадуватись, на що ще здатна ця шалениця.
У коридорі чулися хаотичні кроки та перелякані голоси. Очевидно, пасажири, які зайшли до вагона, аж ніяк не сподівалися, що тут стрілятимуть. Хтось кликав поліцію, але кондуктор тремтливим голосом повідомив, що поліція вже тут. Схоже, мав на увазі мене.
— Де портфель, Еммо? — запитав я, ховаючи до кишені її «бульдога».
— Який ще портфель? — буркнула жінка.
— Той, що ти вкрала з моєї шафи, чорт забирай! Ніхто крім тебе не міг цього зробити.
Вона відвела погляд. Далі ламати цю комедію вже не було змісту.
— Ти ж не подумав, що я тягатиму його з собою? — промовила Емма, і в її голосі чулося відверте знущання. — Це було б небезпечно. До того ж у руках жінки така річ надто впадає в очі.
— Ти знаєш, що всередині? — сказав я й одразу ж зрозумів безглуздість свого питання.
Звісно, вона знає, що там! Інакше б не поцупила його.
— Гаразд, — я підвівся і подав їй руку. — Ходімо.
— Куди?
— На шпацер, моя пташко. До речі, «Фоґель» — не твоє справжнє прізвище, чи не так?[85]
— Навіщо тобі знати?
— Для протоколу.
Вона стрепенулась.
— Якого ще протоколу?
Не відповівши, я прочинив двері купе, і ми вийшли до переляканих пасажирів, мов пара молодят щойно після вінчання. Ніхто не зронив ані слова і не зрушив з місця, тільки блідий, мов смерть, кондуктор простягнув Еммі руку, щоб допомогти вийти з вагона.
По перону до нас біг той самий черговий капрал у супроводі двох постерункових. Схоже, хтось все-таки гукнув поліцію. Або вони самі почули звуки пострілів. Добігши, капрал витріщився на мене з мовчазним запитанням, важко при цьому відсапуючись.
— Чи не забезпечите нам транспорт на Міцкевича[86]? — попросив я.
— Чому туди? — озвалася Емма, не давши відповісти поліціянту.
— У затишній атмосфері, що панує у головній будівлі ц. к.[87] Дирекції поліції, тобі легше буде зосередитись і згадати, де документи, — відповів я зовсім тихо, щоб почула тільки вона. — До того ж після вас, пані Фоґель, залишились дві вогнепальні дірки в купе першого класу. А це вже серйозний кримінал…
Я не був певен, чи на Міцкевича зараз і справді панує відповідна атмосфера, зрештою, був ранок суботи. Але наш із Самковським тихий кабінет на Академічній точно скидався у цей час на сонний готельний номер.
Емма зблідла, але перш ніж капрал кинувся виконувати доручення, підняла голову і промовила:
— Тоді їдемо не на Міцкевича.
Я скривив усмішку, і шкіра на обличчі занила від подряпин.
— А куди ж? — запитав.
Жінка нахилилася до мене ближче.
— На Вірменську, до тебе, — сказала вона і додала, вже майже благаючи:
— Я усе розповім, обіцяю. Тільки не треба арешту…
«Що ж, — подумалось мені, — нехай так».
У моєму помешканні панував безлад, за який, утім, соромно мені не було. Я прочинив вікно, щоб упустити трохи свіжого повітря, підсунув Еммі крісло. Сам також вмостився у фотелі.
Жінка зауважила свою накидку.
— Думала, ти її пошматуєш, — сказала вона, стримано усміхнувшись.
— Мав таке бажання.
Далі її погляд упав на відчинену шафу, й вона витягнула з ридикюля ключа від неї. Обережно поклала на стіл, наче той був зроблений з кришталю. Здавалось, не хотіла створювати зайвого навіть найменшого шуму.