Я закурив, не зводячи, втім, з неї очей. Надто добре пам’ятав, на що вона здатна.
— Не запропонуєш мені чаю? — запитала Емма.
— Ні.
Прозвучало різко, але я не мав наміру навіть підводитись, доки не почую від неї все від початку до кінця.
Емма закусила губу і трохи помовчала. Якусь мить ми обидвоє слухали звичні звуки суботньої вулиці: дзеленчання трамваю, вигуки перекупок на Ринку, кроки перехожих по бруківці Вірменської.
— До «Voise» я прийшла, бо стежила за тобою, — почала врешті Емма, — точніше, стежили вони…
— Хто «вони»?
Жінка якусь мить вагалась.
— Ті з «Галицького молота». Це лівацька організація. Мабуть, ти чув про них.
Я кивнув. Мені справді доводилося кілька разів стикатися з ними. Це були галицькі радикали, сформовані на взірець російських есерів[88]. Нижня ланка — всуціль мізераблі, а от керівництво збіса розумне.
— Вони стежили за тобою ще від твоєї зустрічі з тим високим суб’єктом в «Атлясі», — продовжила Емма. — Бачили, як він передав тобі портфель із документами. Мені одразу ж доручили їх добути.
— Ти також належиш до грона цих ліваків? — не міг не запитати я.
— Формально, ні. Лише час від часу виконую схожі завдання.
— Шпигунка на замовлення, — хмикнув я. — Цікава професія. Мабуть, виконуєш таку роботу не лише для них.
Жінка змовчала.
— Тобі відомо, що в тих паперах?
— Так. Треба ж знати, через що ризикуєш.
Я загасив недопалок.
— А тепер найголовніше: де ті бісові документи?
Вона повільно підвелася й зняла капелюшок, відклала вбік ридикюль, зняла рукавички, потім жакет, а далі заходилась розстібати ґудзики на блузці.
Я зітхнув і промовив:
— Еммо, мені вже не до цього…
— Мені також, — перебила жінка. — Але все одно допоможи роздягнутись. Папери вшиті у мій корсет.
Коли за пів години я нарешті з неабияким полегшенням перебирав у руках усе те, що так необачно втратив уночі, Емма вже неспішно одягалась. Я намагався не дивитися у її бік, відчуваючи, що спогади про нашу ніч закипають у пам’яті й от‑от переростуть у нове бажання.
— То як тепер? Ти мене відпустиш? — почув я збоку її голос.
— Маю ще кілька запитань, — сказав я, відчуваючи, що в горлі пересохло, і голос мій зрадницьки хрипить.
— Яких, наприклад?
— Тобі відомо щось про цього Лібанського? — я постукав пальцем по його світлині, що лежала серед паперів.
— Палкий соціаліст, тому «Галицький молот» йому й допомагає, — відповіла Емма, стенувши плечима. — У цій організації вірять, що його літальні машини колись допоможуть пригнобленим у боротьбі з буржуями.
— А ще пов’язаний з росіянами. Чи не так?
— Цього не знаю.
— Чому ти везла ці папери до Кракова?
— Було домовлено, що там я передам їх у руки керівникам організації. Вони хотіли, щоб увесь компромат, який зібрали на Лібанського, був у них.
— І тебе ніхто не супроводжував? Дозволили їхати самій?
— Так було краще. Багато кого з них знає поліція, тож нас могли заарештувати в дорозі. А самотня жінка зазвичай не викликає підозр.
— І як ти тепер поясниш їм свою невдачу?
— Це вже не твій клопіт.
Вона застебнула жакет і знову прилаштувала на голову капелюшок.
— Тепер я можу йти? — запитала Емма.
Я кивнув. Мабуть, це було помилкою, але й затримати її не міг.
— Можливо, ще побачимось.
— Якщо й так, то найпевніше, мене зватимуть інакше. І навіть колір волосся буде інший. Можеш і не впізнати.
— Вночі ти підсипала мені щось у склянку. Чи не так?
— Звичайне снодійне, — відповіла вона без жодної вини в голосі. — Воно нешкідливе.
— Тепер зрозуміло, чому я не почув, як ти копирсалася у шафі.
Вона не відповіла. Хвилину ще постояла, дивлячись на мене, а тоді поспішно, мовби боялася, що будь-якої миті я міг передумати, рушила до виходу.
Тепер, коли ці бісові папери повернулись до мене, слід було знайти для них інший сховок. До того ж треба зважати на те, що за мною почали стежити ліворадикали.
Я зібрав документи і склав у власний портфель, яким ніколи не користувався. Це був подарунок Анни. Їй видавалося, що такі речі додають чоловікові солідності. Я намагався пояснити, що волію тримати руки вільними. Це, зрештою, важливо для поліціянта: будь-якої миті може знадобитися зброя чи хоча б власні кулаки, але їй це було невтямки. Лише раз, аби догодити дружині, я взяв портфеля зі собою на службу, поклавши туди недочитану звечора газету, й одразу ж ледь не забув його у сніданковому локалі, де мав звичку пити вранішню каву. Після цього він спочивав у гардеробі аж до сьогодні.