Я сердито стиснув зуби. Ця здобич не варта була ризику, хоча… Тепер знаю, що ці двоє звідкілясь із Борислава. І, вочевидь, Лібанський має в тих краях свій інтерес. Зрештою, досить часто проводить зібрання свого товариства у Трускавці. А це поруч.
Спустившись знову до Шпитальної, я перечекав з пів години у найближчій кнайпі, а тоді подався додому. На сьогодні було досить.
Хід справи, як і очікувалось, різко змінився, щойно до Лемберга повернулася Бейла. Зазвичай, наше перше побачення після тривалої розлуки минало палко і майже без слів, однак цього разу розмова мала вкрай важливе значення.
У телеграмі, яку я отримав напередодні, Бейла просила не зустрічати її з потяга, а навідати вдома. О дев’ятій вечора.
Їй належала гарненька вілла поруч зі Стрийським парком. Дісталась, як я пригадую, у спадок від когось із близьких родичів. Хвилястими брукованими алеями туди приємно було дійти пішки, особливо після спекотного дня, який довелося провести в душному кабінеті. Я зняв маринарку і, несучи її в руках, неквапно крокував, розбавляючи густе вечірнє повітря димом сигари.
Я вирішив, що підберу слова для нашої розмови саме під час цієї прогулянки, але натомість розмірковував, чи панове з винної крамниці «Ганс Віксель і син» встигли до цього часу надіслати Бейлі пляшку доброго к’янті з листівкою від мене. Адже замовлення я зробив годину тому.
— Встигнемо, пане шановний! — запевняв мене по телефону гендляр. — То ж не до Америки, нє?.. І листівку маємо… Ая… Фотографічну. З написом «Herzlich willkommen!»[89]. Мій колєга, що має добру руку, допише там ваше ім’я… Все буде цимес[90]! Перша кляса!
Коли до вілли залишалося заледве сто кроків, я пішов іще повільніше. Щоразу мав тут відчуття, ніби наближаюся до якого-небудь невеличкого індійського храму. І відчуття це посилювалось, щойно я переступав поріг.
Світло всередині було м’яке, інтер’єр по-східному вишуканий, але не перевантажений ані псевдояпонськими ширмами й картинами, ані китайським посудом, як це я бачив у деяких помешканнях львівської аристократичної верхівки. Зручні меблі, скромні шпалери, легкі штори на високих вікнах, багато вільного простору. Над каміном зазвичай запалені ароматичні палички. Єдине, що вибивалося із загальної гармонії, — це фортепіано в кутку вітальні: коштовний «Плеєль»[91] з клавішами зі слонової кістки. Бейла обожнювала музику й часто музикувала сама.
Знав я також, що в її спальні стояв невеликий патефон. Платівки до нього вона замовляла щомісяця з Берліна, де, як вона стверджувала, відмінно записували звук. Зайве говорити, що я знав усіх її улюблених композиторів і виконавців.
Служниця принесла мені гербату[92] й попросила зачекати у вітальні. Отже, в мене було ще трохи додаткового часу на роздуми. Думки однак не трималися купи, тому зайве й говорити, що, коли Бейла покликала врешті мене до себе нагору, я почувався студентом, який ішов на іспит, не вивчивши предмета.
Спальня її дихала спокоєм. Вікна були закриті темними оксамитовими шторами з довгими ламбрекенами. Біля акуратного дамського столика з високим дзеркалом у срібній арочній оправі стояв торшер, який розливав м’які хвилі світла крізь текстильний абажур. Біля патефона, на акуратному секретері, лежала таця з відкоркованим к’янті й тарілкою із сиром та сушеними фруктами.
Господиня цього царства затишку, одягнена в легку шовкову туніку з позолоченим паском довкола стану, посміхнулась і ступила назустріч. Простягнула обидві руки для привітання. Я взяв їх у свої, притулив спершу до губ, а потім до грудей.
— Як же довго тебе не було, — сказав їй, миттєво забуваючи про всі свої роздуми й душевні муки.
— Думала, ти не помітиш, — відповіла Бейла. — У тебе завжди безліч справ, тож було чим зайнятись.
Я прикусив губу. Украй недоречно раптом виник спогад про Емму, через яку я мав усі шанси отримати великі неприємності з Генштабом у першу ж добу роботи на Evidenzbüro. І з якою провів вогненну, наче її волосся, ніч.
— Дякую за вино, — порушила мовчанку Бейла. — І за листівку, хоча вона дещо кумедна.
— Чому? — перепитав я.
— Сам подивись.
Жінка підійшла до свого столика, взяла звідти моє послання, точніше те, що було відправлене від мого імені, і простягнула мені. На картинці виявилась пишногруда молодиця з глибоким декольте. Вона широко усміхалась, позуючи фотографу десь на площі Ринок. Над нею вигнувся напис «Herzlich willkommen!», а на рівні живота каліграфічними літерами було виведено: «Адам В.».
91
«Плеєль» — французька фабрика фортепіано, яку 1807 року заснував композитор Іґнац Плеєль (1757–1831) у Парижі.