— Оце ж у вас бюст, комісаре Вістовичу! — засміялася Бейла.
Я і сам не втримався від сміху. Гендляр із «Віксель і син» обрав, без сумніву, найкращу листівку. Як на його смак.
Ми випили трохи вина, а потім Бейла увімкнула патефон.
— Маю дещо нове, — промовила вона, беручи до рук платівку. — Фортепіанні п’єси такого собі Моріса Равеля. Він ще молодий, але вже доволі знаний… Ось, приміром, його «Menuet antique»[93]. Послухай! Далі буде «Гра води», а потім…
Під перші акорди, які наповнили кімнату, я підійшов до неї і легенько обійняв. Потім, щойно руки впізнали знайомі лінії, неквапними рухами зняв її тонку туніку.
— Як же довго ти сьогодні зволікав, — прошепотіла вона, обвиваючи руками мою шию.
Я подумав, що от‑от мушу зруйнувати цю гармонію між нами. Що от‑от доведеться приховано або відверто розпитувати Бейлу про тих бісових соціалістів. «Приховано не вийде, — майнула в мене думка, — ця жінка надто розумна, щоб не здогадатись. Доведеться відкривати карти…»
Чомусь знову пригадалася Емма, і я вже ненавидів себе за спогади про неї. Рудоволоса бестія розпекла мене, мов залізо. А Бейла занурює у спокійне лагідне озеро.
Лише вранці, коли ми спустились у вітальню, і служниця подала нам сніданок, я почав неприємну розмову:
— Як тобі Трускавець? — кращого питання підшукати не зумів.
— Нічого нового, — відмахнулась вона. — Прогулянки, роздуми, читання…
— Де ти зупинялась?
— Там, де завжди.
— У «Клюберзі»[94]?
— Так.
Я відставив горнятко з кавою і спробував спіймати її погляд.
— Я перевіряв — минулого тижня тебе не було серед постояльців.
Нависла пауза. Бейла зітхнула.
— Адаме, колись я тебе попереджала, що не варто за мною шпигувати, — сказала вона крижаним голосом.
Авжеж, я пам’ятаю. Бейла завжди була для мене загадкою, і кілька років тому я навіть розпорядився, аби за нею простежило двоє філерів. Утім, чи варто було дивуватися, що та швидко їх помітила? «Що вважатиму за потрібне — розповім тобі сама. Інакше нашим стосункам кінець», — сказала тоді вона таким самим тоном, як зараз.
Я погодився. Погодився з тим, що майже нічого не знатиму про її минуле і, зрештою, навіть про теперішнє. І що бути з нею для мене важливіше, ніж удовольнити цікавість.
Тепер я ризикував знову.
— Розкажи мені про Едмунда Лібанського, — мій голос прозвучав якось приречено.
Як же не хотілося цієї розмови!
Бейла звела погляд кудись угору. Глибоко вдихнула. Здавалось, жінка починала розуміти в чому річ.
— Він вчений, винахідник і мислитель, — промовила вона. — Людина, що йде попереду свого часу. Утім, скидається на те, що ти знаєш значно більше…
«Так, знаю, що, до всього, він ще й сраний соціаліст, — подумав я. — І, найпевніше, державний зрадник…»
— Про що йдеться на ваших зібраннях? Маю на увазі на лекціях для «вузького кола»?..
Бейла гірко всміхнулася.
— Он що, виявляється, цікавить поліцію…
— Не поліцію, Бейло! — вирвалося в мене. — Дай мені відповідь! Я мушу знати.
По її обличчю пробігла тінь чи то страху, чи то роздратування.
— Доктор Лібанський має деякі технічні проєкти не для загалу, — сухо відповіла вона. — Я стенографую на цих засіданнях.
— Які проєкти? Чому для цього треба виїжджати зі Львова? — заговорив я, мов на справжньому допиті.
Бейла підвелася. Очі її палали гнівом, на щоках з’явився нехарактерний рум’янець. Такою цю жінку я ще не бачив.
— Пане Вістович, змушена просити вас залишити моє помешкання, — сказала вона.
— Тримайся якнайдалі від цього Лібанського, — промовив я, також зводячись на ноги. — Навряд чи ти знаєш про нього все…
— Залиште мій дім, комісаре, — перебила вона й, відвернувшись, рушила до себе нагору.
Я залишився наодинці. Стояв якусь мить нерухомо, ніби закам’янілий, дослухаючись, як на сходах затихають її кроки.
«Дурень! Ідіот! — кляв я себе подумки. — Варто було пояснити їй усе від початку до кінця, а не накидатися відразу зі своїми запитаннями…»
Нічого іншого, як податися до виходу, мені не лишалося. Між тим, погляд мій зупинився на речі, яку я, через сутінки, не помітив увечері, і якої точно раніше в цій вітальні не було: в кутку на дерев’яній тринозі стояв фотографічний пресапарат. Я злодійкувато наблизився до нього і впізнав німецький «Goerz»[95]. Одним із таких користувалася лемберзька поліція. Прилад однаково зручний як для швидкої зйомки, так і для портретної чи пейзажної. Крім того, його зручно було переносити. Словом, апарат мав усі функції, необхідні поліційному фотографу.