Самковський склав газету й знову перевів погляд на мене.
— Маю для вас два доручення, — сказав я і дістав з однієї кишені фотопластинку, а з іншої — складений носовичок зі шматочками землі. — Підіть у нашу фотолабораторію і проявіть світлини. А в хіміків з’ясуйте склад ґрунту й звідки він може бути.
Ад’юнкт підвівся, підійшов до мене й узяв обидві речі. Тоді сховав їх до своєї кишені. За кілька хвилин вийшов.
Я підвівся й узяв з полиці велику адресову книгу, видану колись спеціально на замовлення ц. к. Дирекції поліції Лемберга. Точніше «Allgemeiner Wohnung-Anzeiger nebst Gewerbe und Handels Adressbuch für die Landeshauptstadt Lemberg und ihre Umgebung»[99], оскільки цей примірник був німецькою. Такий самий польською зберігався у головному корпусі Дирекції на Міцкевича.
Відшукавши, врешті-решт, у цьому гігантському фоліанті Борислав, я спробував знайти всіх інженерів на ім’я Станіслав, прізвище яких починалося б на літеру К. Однак не виявилось жодного.
Що ж, можна припустити, що довідник застарів, бо виданий був 1900 року. Хтозна, може, сім років тому, бідолаха, якого я штовхнув біля кафе «Орфеум», ще не займався інженерною справою самостійно, а скнів у якій-небудь зацофаній конторі чи горбатився на нафтовій копальні. Причин його відсутності в цьому списку могло бути достобіса.
Я зиркнув на годинник і зрозумів, що потратив на марні пошуки добру годину. Тоді сердито закрив довідник і гучно вилаявся.
Повернувся Самковський, який за цей час встиг виконати моє завдання і навіть прикупити по дорозі свіжих прецлів. Запах свіжої здоби заполонив наш кабінет, зумівши пересилити навіть тютюновий дим.
— Світлини будуть завтра вранці. Аналіз ґрунту — по обіді, — промовив він, поклавши одного прецля мені на стіл. Іншого він залишив собі й з апетитом вгризся зубами у хрустку ароматну скоринку. — У протокол нічого не внесуть, — додав він вже з повним ротом.
Я вдячно усміхнувся. Якимось дивом, ад’юнкт завжди здогадувався, коли його шеф провадив справу офіційно, а коли інформація була потрібна приватно.
Через деякий час я спустився вниз до чергового, де був телефонічний апарат. Задзвонив на комутатор і попросив з’єднати з комісаріатом у Бориславі. Після довгого потріскування і шипіння, з протилежного боку дроту врешті озвались:
— Поліція. При апараті фельдфебель Проць.
— Це Лемберг, Дирекція, — гукнув я у мікрофон. — Дайте комісара Лясецького.
Доки унтерофіцер виконував моє прохання, я, мабуть, встиг би прогулятися на Кайзервальд і повернутись, але вдіяти нічого не міг. Мусив чекати. Врешті у слухавці почувся знайомий розважливий голос:
— Комісар слухає.
— Вітаю, Зеноне, — відповів я. — Це Вістович.
— Адаме! Хай тобі чорт! Сто років не чув!
Я добре знав свого бориславського колегу, тому глибоко вдихнув, набираючись терпіння, аби вислухати всі новини, які трапились, відколи ми розмовляли востаннє. А було це і справді давненько. Врешті, за чверть години, Лясецький запитав:
— То, може, ти маєш до мене справу якусь?
Я витер хустинкою змокріле чоло й коротко пояснив, що шукаю бориславського інженера, який має ім’я Станіслав і прізвище, яке починається на літеру К.
У відповідь комісар пообіцяв допомогти, а тоді заходився розповідати про нестерпне життя у «тій провінційній дупі, де порядної людини не зустрінеш». Тут я вже не витримав і заволав, що не чую, мовляв, погіршав зв’язок… Після чого раптово повісив слухавку на важіль, з полегшенням зітхнув і повернувся до свого кабінету.
Відповідь від Лясецького прийшла наступного дня вранці. Через чергового він повідомив, що знайшов такого собі Станіслава Кравчика, інженера, який наразі затруднений в «Акційному товаристві мінеральної олії». Також пан Кравчик виконує приватні замовлення. Мешкає у Східниці.
— Додзвонювач просив передати, що запрошує вас до себе в гості, — додав черговий.
— Цілком імовірно, що приїду, — сказав я без надмірної, щоправда, радості.
Лише ввечері, під кінець робочого дня, ми змогли зустрітися з Самковським. Ад’юнкт повідомив, що моє завдання виконав. Вигляд у нього, втім, був дещо спантеличений. Як у людини, яка дізналась забагато й тепер не знає, в якій із комірчин своєї пам’яті зберігати це знання.
— Почну зі світлин, — сказав Самковський і, витягнувши з паперового конверта кілька знимків, поклав їх переді мною. — Це, здається, літальна машина… Я колись про такі читав.
99
«Загальний адресовий покажчик будинків, а також комерційних та торгових об’єктів Столичного Королівського міста Львова».