— Це розробка Лібанського? — уточнив він.
Я кивнув.
— Невеликий ангар десь за Бориславом. Найпевніше, замаскований під щось інше. Склад озокериту, наприклад.
— Чорт забирай, — продовжував дивуватись Редль. — Тепер зрозуміло, на що в нього йшли російські гроші… І от ця чортівня, комісаре, — він постукав пальцем по зображенню аероплана, — у випадку війни мала скидати бомби на голови нашим солдатам. З тилу!
— Але ж він соціаліст. Мені здавалось, вони готуються до війни радше з панівним класом.
— Не будьте наївним, комісаре, — відмахнувся полковник. — Хто, по-вашому, фінансує ліваків у Ґаліції? Російський генштаб. Ми, зрештою, робимо те саме. Пригадуєте, як минулого року, не без вашої допомоги, відправили тамтешнім революціонерам цілий вагон золота?
Звісно, я пам’ятав. Це була спільна операція прусського Третього Відділу[101] та австрійського Evidenzbüro, а ми з Самковським опинилися тоді між молотом і ковадлом.
— Щодо Бейли Цайсель, — змінив я тему.
— Я вже забув про неї, пане Вістовичу. Не турбуйтесь…
«Але згадаю, як тільки буде потрібно», — здавалось, хотів він додати після цих слів.
Опинившись знову на вулиці, я з полегшенням зітхнув. Був радий, що забрався геть з того гнітючого помешкання. Цікаво, чи навмисне контррозвідка облаштовує явочні квартири в місцях, де думки про самогубство чи кінець світу можуть видатися найвеселішими. З голови, однак, не йшов авіатор Лібанський. Не те, що б я надміру переймався долею цього лівака, аж ніяк! Проте чуття підказувало, що в державній зраді він не винний. І коли Лібанський опиниться за ґратами або на шибениці, в цьому буде достатня частка моєї вини.
— Дідько з ним, — сказав я вже вголос, наче хотів заглушити власне сумління. — Не можна працювати на контррозвідку, не забруднивши рук…
На місто впала темна, мов сажа, ніч, з якою відчайдушно боролися газові ліхтарі. Їм, проте, вдавалось небагато: лише вирізати в чорному просторі продовгуваті освітлені конуси, в які часом потрапляли боязкі вуличні коти або поодинокі перехожі.
Я обійшов невидиму в темряві Цитадель і почав поволі спускатися Калічою Горою, яка стрімко збігала вниз до вулиці Фрідріхів[102]. Ішов так повільно, як тільки міг, бо спіткнутися тут — означало майже напевно скрутити собі в’язи.
Коли спуск скінчився, а до найближчого ліхтаря залишалося не менше десяти кроків, я відчув позаду себе чиюсь присутність. Подумав, чи варто прискорити крок, аби швидко дістатися до освітленої частини вулиці, проте одразу ж відкинув цю думку. Той, хто позаду, якщо в нього справді ворожі наміри, заледве чи дозволить мені це зробити. Тільки виставлю себе боягузом.
Я різко повернувся і притулився спиною до стіни кам’яниці. У темряві також зупинились. Тоді я дістав цигарку й чиркнув сірниками. Ледве, втім, встиг закурити, як дві кремезні постаті виросли одразу навпроти, ніби їх, якимось дивом, привабило полум’я сірника.
— Доброго вечора, комісаре, — хрипло привіталася одна із них.
— Вітаю, панове, — відповів я і, видихнувши дим, обережно потягнувся до браунінга в кишені.
— Як вам погода? — продовжив розмову мій невидимий співрозмовник.
— Гівняна. Буде дощ.
— Думаєте?
— Переконаний. Небо у хмарах.
— Так, видно не далі носа…
Інша постать, що не брала участі в розмові, раптом підскочила до мене, ніби втративши терпець, і величезний кулак, який виринув з темряви, лунко приклався до моєї щелепи.
— Це тобі від «Галицького молота», стерво, — промовив інший голос, не такий хриплий і не такий поштивий.
Услід за цим новий удар прийшовся в живіт. Я зігнувся й вихопив нарешті браунінг. Перший постріл пролунав у повітря, вдруге я випалив навмання перед собою. У темряві почувся болісний зойк, а вслід за ним тупотіння двох пар ніг, що поступово стихало в темряві.
Я витер з обличчя кров і сповз по стіні вниз. Дихати було важко, руки тремтіли. Виявляється, можна все життя прослужити в поліції, але так і не звикнути до нападів з темряви. Коли бачиш супротивника, то принаймні здатний оцінити свої шанси. Бо невідомість — це перший союзник ворога.
З вулиці Фрідріхів я поспішив забратися якомога швидше. Якщо на звук пострілів раптово прибіжать поліціянти, доведеться забагато пояснювати. Мені цього вкрай не хотілося.
Я рушив значно краще освітленою вулицею Оссолінських[103], звернув на Коперника, відтак вже збирався через Марійську площу вийти на Ринок і попрямувати до себе на Вірменську, але передумав. Швидким кроком я пішов уздовж Академічної до площі Фредра[104] й через однойменну коротку вуличку вийшов на Баторія. Зупинився біля брами будинку під номером 34. Натиснув ґудзик електричного дзвінка.