Чоловіки підвелися.
— Не знаю, як мені сприймати такий жест, — промовив комісар.
— Як вияв довіри, пане Вістовичу. Моєї довіри до вас і мого сподівання на взаємність.
Шобер зачинив вікно і, промовивши «хвилинку», вийшов з кабінету. Повернувся за мить, одягнений у щільний тренч і з капелюхом на голові. У руках тримав пару тонких рукавиць.
— Я живу на Куррентґассе, — сказав директор. — Пропоную прогулятися пішки. Це заледве п’ятнадцять хвилин звідси.
— Ми майже сусіди, — усміхнувся комісар. — Я знімаю помешкання у провулку біля Кольмаркту.
— Чудово! Die Welt ist ein Dorf[106], як кажуть у такому випадку. Ходімо.
Директор поліції і комісар вийшли з кабінету й рушили донизу. Пройшовши два марші сходів, Шобер повів арештованого коридором, що оминав пост вартового. Щойно вони опинились на вулиці, Вістович роззирнувся, намагаючись зрозуміти, де опинився.
Шобер замкнув ковані двері й поклав ключ до кишені.
— Вам не обов’язково знати цю адресу, комісаре, — сказав він. — Я її не приховую, але й не афішую.
— Мушу знати, куди завтра повернутись, — зазначив той.
— Приходьте в поліцію. На місце служби.
— Як скажете.
Врешті вони помірним кроком рушили віденськими вулицями, що гладенькою бруківкою виблискували на скупому осінньому сонці й сіріли вологими кам’яницями. Шобер час від часу зупинявся, щоб розповісти комісару цікавинку про те чи інше місце. Збоку могло здатися, що двоє старих друзів, один з яких не віденець, знічев’я прогулюються містом, чекаючи, доки на міському обрії з’явиться підходяща кнайпа і поглине їх, мов біблійна риба пророка Йону[107].
Випадковий спостерігач був би вкрай здивований, дізнавшись, що один із них кілька годин тому віддав наказ арештувати іншого. І того іншого доставили під конвоєм до управління Staatspolizei, піддали спершу процедурі бертільйонажу, а потім змусили залишити відбитки пальців у похмурій лабораторії доктора Бека.
На Штефансплатц Вістович почув позаду себе, як хтось голосно гукає його на ім’я. Озирнувшись, чоловік побачив перед собою розчервонілого Сташенка, молодого львів’янина, з яким уранці вони зійшлися на рингу в «Боксерському клубі». Той, видно, мусив багато пробігти, щоб їх наздогнати.
— Пане Вістовичу! — видихнув той. — Радий вас бачити… Чи все з вами добре?
Він покосився на Шобера, який з цієї тиради, звісна річ, не зрозумів ані слова.
— Так, усе гаразд, — відповів комісар, трохи спантеличений такою зустріччю.
— У клубі за вас турбуються, — продовжив юнак. — А добродій Наґель поставив на вуха всю околицю.
Комісар усміхнувся. Авжеж, це було дуже подібно на Алоїза.
— Скажіть йому, що виникло звичайне непорозуміння. Тепер усе владналося.
— Так, але…
— Ви ж самі бачите, пане Сташенко, я вільно йду вулицею, — комісар говорив якомога спокійніше, щоби той заспокоївся.
Вістович раптом відчув майже батьківську вдячність до хлопця, але зраджувати цього не хотів. «Якби в мене був син, — майнула в нього думка, — він міг би бути таким, як цей Матвій. Сміливим, щирим, дещо гарячкуватим».
— Ну гаразд, — промовив спокійніше Сташенко. — Не забудьте якось завітати до мене. Вугільна контора на Міхаелерплатц…
— Я пам’ятаю адресу, — сказав Вістович і, кивнувши йому на прощання, поспішив до Шобера, який ввічливо відійшов на декілька кроків.
— Ваш земляк? — поцікавився директор.
— Один із багатьох, яким тепер що далі від дому, то безпечніше.
Шобер зітхнув.
— Боюся, безпека — завелика розкіш для усіх громадян колишньої монархії. Не лише для русинів. Для австрійця спокій сьогодні також не означає спокою завтра… Будувати республіку на руїнах імперії — однаково, що зводити будинок над урвищем. Будь-який необережний крок може стати останнім. У цьому, пане Вістовичу, і сутність демократії: рівність, але рівність над прірвою.
Чоловіки невдовзі підійшли до помешкання Шобера на Куррентґассе. Це виявилась двоповерхова неоготична кам’яниця з офіциною і невеликим зґрабним балконом. До вхідних дверей під коротким навісним дашком провадили акуратні кам’яні сходи.
— Офіцину й частину партера ми змушені здавати в оренду, — сказав Шобер, зніяковівши при цьому, ніби зізнався у дрібному злочині. — Такі часи…
Господар натиснув маленький диск електричного дзвінка, й за хвилину двері прочинилися. На порозі постав слуга у старомодному фракові.
107
За біблійною легендою, пророка Йону проковтнув кит, і той провів у його череві три дні й три ночі. Згодом, за Господнім велінням, Йона зумів звідти вибратись.