Вістович розплющує очі й бачить перед собою обличчя Влади. Її руки ніжно його заспокоюють. Волосся розсипалося по голих плечах і грудях. Вона шепоче йому щось чеською…
Кошмар ще не відпустив, а тіло постояльця раптом наповнює тепла ексцитація. Владислава усміхається. Її руки тепер ковзнули по його животу вниз.
«Бути немолодим і все ще відчувати радість стосунків із жінкою… — подумав Вістович. — Принаймні в цьому мені пощастило».
Одним рухом він притягнув її, мовби хотів вживити в себе спокій і тепло, які вона йому дарувала.
Коли комісар о восьмій тридцять переступив поріг кабінету директора віденської поліції, Шобер зітхнув із полегшенням. Хоч на обличчі його було написане відверте здивування.
— А я вже грішним ділом вирішив, що ви зараз у потязі до Італії, — усміхнувся він. — Каюсь. Щиро каюсь.
«Старий дідько, — подумав Вістович. — Навіть керунок вгадав…»
На столі директора парувало горнятко з кавою і диміла цигарка, яку той поклав запаленим краєм у попільничку. Крізь вікно пробивалися прозорі снопи світла, впиралися у підлогу без килима, підсвічуючи на ній візерунки деревини, що проступали крізь облізлу фарбу.
Директор зняв з телефона слухавку й попросив з’єднати його з кимось із підлеглих. Хвилину почекав, а потім промовив:
— Це Шобер. Дайте відбій поліції залізниці… Дякую.
— Сподіваюсь, ви не ображаєтесь на мене, пане Вістовичу, — сказав він, завершивши цю коротку розмову. — Я мусив перестрахуватись.
— А якби я вирішив утекти автомобілем? — поцікавився комісар, якого ця ситуація навіть звеселила.
— Було б іще легше вас упіймати. Повірте. У столиці поліція знає про кожне корито з двигуном. Далеко ви б не заїхали.
— Я радий, що повернувся, — несподівано визнав Вістович.
— Справді? Чому ж?
Комісар і собі запалив цигарку.
— Ви, безперечно, знаєте про доктора Фройда і його новітні методи.
Шобер кивнув.
— Доктор Фройд лікує бесідою. Думаю, найкраще для мене зараз — це якраз виговоритись. Витягнути на світло демонів пам’яті, що пожирають зсередини.
— А мені ваші демони потрібні для протоколу, — сказав директор. — Тож продовжуйте свою розповідь.
V
Лемберг
листопад 1919 року
Подібно до людей старіють і міста. Зморшками потрісканих стін, шрамами розритих вулиць, виразками стічних канав. Восени я повернувся до Лемберга, який було годі впізнати. Мовби опинився у чужому місті й дивом знав тут кожен провулок.
Моє місто постаріло після війни. І це була зовсім не та старість, що додає шарму архітектурі, котра починає «дихати віками», як говорять туристи. Старість була іншою: стрімкою і безжальною. Так старіє солдат, якому рік війни коштує десяти.
Наказ вирушити до Львова я отримав тиждень тому у Відні. Максиміліан Ронґе, начальник Evidenzbüro, що тоді доживало свої останні дні (а на папері не існувало вже понад рік), призначив мені зустріч у кав’ярні «Старий ліхтар» неподалік Ґрабену[109]. У пам’яті виринула моя зустріч з Альфредом Редлем у львівському «Атлясі», що відбулася незабутнього 1907 року. Згадав я про неї не лише через схожість ситуації, але й тому, що саме завдяки Ронґе, ще перед війною закінчилася кар’єра Редля. Втім, «закінчилася» — не найточніше слово. Редль, звинувачений у шпигунстві на користь Росії, наклав на себе руки, а головні докази слідству надав саме Ронґе.
Ясна річ, у мене були свої міркування щодо того, винен Редль чи ні. Ми навзаєм недолюблювали один одного, проте я ніколи не повірив би, що він зрадник. Редль бавився у небезпечні ігри, купуючи й продаючи інформацію на міжнародному шпигунському ринку. Таким чином він стільки ж нашкодив імперії, скільки й допоміг. За час своєї кар’єри полковник упіймав не одного російського шпигуна. І вже хоча би з огляду на цю обставину міг розраховувати на деяке пом’якшення вироку: заслання, пониження у званні тощо. Проте його залишили в кімнаті наодинці з револьвером, ясно натякаючи, що в такій ситуації офіцер може вчинити тільки одне: пустити кулю в скроню. Що, зрештою, Редль і зробив.
На мертвого й після війни вішали всіх собак. Мовляв, як же ми могли перемогти, коли зрадники, наче шашіль, точили нас із середини. Прізвище Редля у пресі стало синонімом слова «негідник». Журналісти, здавалось, лише шкодували, що той не був євреєм, як, приміром, Дрейфус[110]. Бо тоді його зрадливу натуру вдалося би розгледіти відразу. Однак полковник походив з Ґаліції, що також пасувало до образу імперського Юди.
110
«Справа Дрейфуса» — один з найгучніших шпигунських скандалів кінця XIX початку XX століття.