З тієї ж причини Ронґе не довіряв і мені. Точніше, причин тепер було більше: мало того, що я також походив із Лемберга, то ще й був колись у підпорядкуванні офіцера-зрадника.
Новий шеф конаючого Evidenzbüro вигляд мав цілковито протилежний до покійного Редля: невисокого зросту, лисуватий, риси обличчя його були радше невиразними, а колір шкіри — нездорово блідий. Очі він підозріливо прищурював, навіть коли дивився на кельнера.
Ронґе також прийшов не в мундирі, а в мішкуватому гарусовому костюмі, що незграбно висів на ньому, мов на палиці. Як і Редль, цей чоловік мав звання полковника, хоча заледве чи в контррозвідці це мало якесь значення.
Ми обидвоє замовили чай, і Ронґе, не гаючись, перейшов до справи:
— Коли ви були востаннє в Лемберзі, пане Вістовичу? — запитав він.
— Трохи менше року тому, — відповів я, і неприємні спогади різонули пам’ять. Я виконував тоді доручення Міністерства, й мене ледь не підстрелили у власному помешканні. А ще я намагався знайти Бейлу, проте без успіху.
— Хочу запропонувати вам знову вирушити до рідного міста, — продовжив полковник. — Це не наказ, тому ви, звісно, маєте право відмовитись.
— Залежить від того, яка переді мною буде ціль, — відповів я, хоч майже напевно знав, що погоджусь.
Ронґе відпив і нервово облизав губи. Після цього продовжив стишеним голосом:
— Триває війна між поляками та більшовиками. Подейкують, що після невдалих переговорів з Денікіним[111], Пілсудський шукає союзу з українцями. Ба більше, неофіційно, йому начебто вдалося порозумітись із Петлюрою[112] щодо того, аби виступити спільним фронтом проти червоних. Кажуть, маршал навіть заявив, що без вільної України не буде вільної Польщі. Можете уявити таке ще бодай рік тому, коли українці й поляки завзято різали одне одного в битві за Ґаліцію? Видно, ніщо не зближує краще за спільного ворога.
Ронґе трохи помовчав, пильно дивлячись на мене, ніби хотів переконатися, що я добре втямив сказане. Ми одночасно відсьорбнули чаю, мовби підкорилися чиїйсь німій команді. Невдовзі полковник продовжив:
— У серпні до союзників приєдналися американські добровольці. Це два десятки пілотів, які входять до окремої 7-ї ескадрильї польської армії. Командує ними майор Фаунтлерой. Не можна сказати, що це просто «вільні яструби», які полюватимуть з висоти на більшовиків. Свої вильоти, ясна річ, вони координуватимуть із наземним командуванням. Проте певний рівень свободи дій для них таки передбачено. Хоча б у тому, що кожен з цих пілотів — майстер своєї справи. Чи, як там кажуть у летунстві, справжній ас…
Далі Ронґе заговорив дещо філософським тоном, дозволивши собі при цьому розслаблено запалити цигарку:
— Якщо б ви хотіли знати мою думку, Вістовичу, то я зовсім не вірю в майбутнє цих машин. Літаків, маю на увазі… Доводилось вам бачити їх зблизька?
Я похитав головою. На італійському фронті повітряних боїв майже не було. Тож мені пригадалися тільки світлини з фотографічного апарату Бейли, які я поцупив колись у її вітальні. Аероплан Лібанського, який був на них, і справді скидався більше на чималий велосипед із дивакуватими крилами аніж на серйозний літальний механізм. Хоч, ясна річ, це було давно, і наука відтоді, думаю, зробила суттєвий поступ.
— Це все ще крилаті корита, — мовби читаючи мої думки, продовжив Ронґе. — Однак варто визнати, ті, хто наважуються в них сісти і піднятися в небо, — відчайдушні сміливці. Ба більше! Їх величають «лицарями неба». І хоч я далекий від цієї романтичної дурні, все ж мушу визнати, що часами летуни і справді воюють, як лицарі. Знаєте, як відбувається повітряний бій, комісаре?
Мене трохи дратував цей ліричний відступ, але я намагався не подавати виду. Вчергове відсьорбнув з чашки, відповів, що не знаю, і вдав цікавість.
— Коли два ворожі літаки сходяться у небі, — з азартом продовжив Ронґе, — то пілоти, ніби направду вершники на ристалищі, намагаються підійти один до одного з вигідного боку. Так, щоб можна було розрядити кулемет у супротивника або у двигун машини. Чи в паливний бак… Як пощастить.
Правда, така модель поєдинку стала можлива тільки тоді, коли інженери навчились прилаштовувати до літака кулемет, а до цього пілоти просто перестрілювались між собою з револьверів або гвинтівок. Були й такі, що тримали напоготові міцну мотузку з гаком чи невеликим якорем на кінці.
111
Антон Денікін (1872–1947) — російський військовий діяч, один з очільників Білого руху, що мав за ціль відновлення царизму в Росії.
112
Симон Петлюра (1879–1926) — український військовий та політичний діяч. Головний отаман військ УНР.