Вичекавши слушний момент, вони метали гак перед собою, намагаючись зачепити гвинт ворожої машини. Якщо це вдавалось, то для ворожого пілота все зазвичай завершувалось трагічно: гвинт зупинявся, і літак падав униз, як зранений птах. Чим не механізоване Середньовіччя? Га, Вістовичу?..
Ронґе хрипко засміявся і запалив другу цигарку. Летунство полковник з одного боку нещадно критикував, з іншого — безмірно ним потішався і навіть захоплювався. Як це могло поєднуватись в одній особі — для мене було незбагненним. Я скривив штучну посмішку і приготувався слухати далі.
— Переказували мені один випадок, що стався у небі над вашим рідним Лембергом, — продовжив Ронґе. — Було це під час галицької війни між поляками й русинами. Ім’я русинського пілота я навіть запам’ятав — його звали Петр Франко[113]. Ім’я поляка забув.
Так от. Зійшлися вони в небі. Обидвоє пілотували, здається, однакові «Ньюпорти», що не дивно, бо під час Великої війни, воювали на одному боці фронту проти альянтів, отже, їхні новостворені армії просто розділили раніше спільний повітряний флот.
Отож настає момент зближення: обидва стріляють, але кулі не потрапляють у ціль. Зазначу, що вести вогонь на льоту на той час вже стало зручніше, бо військові конструктори вигадали спосіб стріляти повз лопатки гвинта. Синхронізували два механізми, так би мовити… І от у поляка заклинює кулемет. Більше він не може зробити жодного пострілу, і з хижого яструба перетворюється на вальдшнепа, легку здобич. Розповідають, однак, що польський летун вирішив достойно прийняти свою смерть: відпустив штурвал, дістав флягу, в якій було трохи коньяку, відпив, поклав її назад до кишені, схрестив руки на грудях й розлігся у кріслі, як у пляжному фотелі.
Тим часом русин, описавши довкола нього два кола, замість стріляти, козирнув і полетів геть. Не став, бачите, вбивати фактично беззбройного. У піхоті чи кавалерії таке зустрінеш нечасто…
Полковник глибоко затягнувся димом і знову посерйознішав.
— І все одно, вважаю, що військовим конструкторам треба зробити ставку на дирижаблі. Авіація — добрий плацдарм для особистої мужності, але занадто дорогі витребеньки для армії. Дирижабль значно потужніший, хоч і не такий швидкий. І вже сам його вигляд, коли цей монстр з’являється в небі, наводить жах на ворожих солдатів, — промовив він. — Але досить лірики… Повернімось до нашої розмови, комісаре.
Отож 7-ма ескадрилья. Коли вони розпочнуть бойові вильоти, то будуть майже, як сліпі кошенята. По-перше, ще ніколи не літали над українськими територіями і зовсім їх не знають. І карти, які в них є, тут не надто допоможуть. По-друге, в житті не воювали з більшовиками.
— Чим більшовики відрізняються від будь-якого іншого ворога? — запитав я.
— Ненавистю, Вістовичу. Саме вона, їхня ідеологія, а не марксизм. Більшовики стверджують, що Бога немає, але вони просто замінили його ненавистю. Заради неї вбивають, у ній шукають спасіння, і вона їм прощає гріхи… Думаю, ви це збагнете, коли з ними зустрінетесь.
— Я мушу з ними зустрітись? — неприємний холодок пробігся уздовж мого хребта.
— Власне в цьому й полягає ваше завдання: під видом комівояжера перетнути фронт і стати для ескадрильї очима.
— Як я стану для них очима? Що ви маєте на увазі?
Тон мій був, мабуть, занадто різкий, бо полковник втиснувся у крісло і виставив перед собою долоню, мовби зупиняв колону солдатів, які маршували в його бік.
— Ніхто не вимагає від вас неможливого. Просто їдьте в Росію і передавайте до ескадрильї розміщення ворожих військ. Робіть усе, що вдаватиметься… — сказав він.
Ми вкотре помовчали.
— Знаєте російську? — запитав після паузи Ронґе.
— Не надто добре.
— Нічого. Ви ж урешті-решт комівояжер із Польщі. Або Австрії… Легенду можете вигадати самі.
Я роздумував над почутим, либонь, занадто довго, аж полковник мусив удавано кашлянути, щоб знову привернути мою увагу.
— Чому до цієї справи долучається Австрія? — запитав я в нього.
— Через бажання зупинити більшовиків якнайдалі від нашого кордону, — не вагаючись відповів полковник.
— Тоді лише моєї акції не вистачить.
— А хто сказав, що ми обмежимось лише підтримкою ескадрильї? Ясна річ, можливостей зараз небагато, крім того, в Австрії та Європі загалом бракує злагодженості, проте необхідність допомогти полякам і українцям більшість розуміє. Ми всі глибоко стурбовані подіями на сході. І вже точно нікому не хочеться, аби «червона чума» дісталася до їхніх домівок. Усі ми ослаблені. Австрія зараз у такому становищі, що військово не змогла б допомогти навіть собі в разі загрози. У нас більше немає виходу до моря, авіацію ліквідовано, чисельність армії скорочено до принизливого мінімуму.
113
Мова про Петра Франка (1890–1941) — українського науковця, пілота УГА, письменника. Сина Івана Франка.