Однак у підпільних сховищах, про які не знають альянти, збереглося достатньо палива. А в приватних руках — багато капіталу. До цих рук часто додається розсудливий розум і патріотичне серце. Цього вистачить не лише, щоби підтримати війну проти червоних, але й коли-небудь побороти наслідки катастрофи, що сталася у Сен-Жермені. Щоб відновити старий порядок, монархію…
Полковник затнувся, зрозумівши, що бовкнув зайвого. Втім, виправлятися не збирався.
— Якщо ви згодні, комісаре, — сказав він натомість, — то я хотів би почути ваші умови. Обговорити ваш… гонорар. Можливості наші, нагадую, не безмежні, але винагородити вас зуміємо.
— Я мав деякі заощадження у Швейцарії. У банку Hottinguer. Після війни мій рахунок, як і багато інших австрійських рахунків, на вимогу альянтів заблокували. Тепер, після численних перевірок, більшість клієнтів знову мають доступ до свого конто. Але мій рахунок і далі заморожений. Можливо, ви зможете допомогти мені з цим.
Ронґе кивнув.
— Подивлюся, чим зможу зарадити. Що ще?
— Це все.
— Вам більше нічого не потрібно? — з недовірою запитав він.
Я повагався якусь мить.
— Досить буде, якщо вдасться допомогти своїм, — сказав нарешті. — Хтозна, може, коли-небудь українці створять власну державу, і я доживатиму там решту віку.
— Дуже популярна ідея в наш час, — скривив посмішку полковник. — Самостійні державні утворення малих націй. Наче при Габсбургах вам кепсько жилося.
— Herr Oberst[114], я монархіст до останнього хребця, але, як показав час, монархії — це пережиток. І наші з вами переконання також застаріли.
— Це ми ще побачимо, Herr Kommissar[115]. Це ми ще побачимо… А поки що збирайтеся в дорогу. І нехай допоможе вам Бог.
Мій потяг прибув на світанку. У Львові був собачий холод і, вийшовши з теплого вагона на перон, я одразу ж зацокотів зубами, мов телеграф. Не рятував навіть добрий тренч, під яким була гарусова маринарка й обгорнуте довкола шиї тепле кашне. Закутавшись якомога щільніше, я підхопив свою валізу й подався на двірцеву площу, де сподівався сісти на трамвай. Втім, виявилось, що для трамваїв було зарано. Тоді ноги, здавалось, самі понесли мене до стоянки таксі.
Біля чорного п’ятимісного Renault курив плечистий таксист, закутаний по вуха у стару сіру шинель. Побачивши мене, він швидко викинув недопалок і рушив назустріч, щоб узяти валізу, цим самим даючи зрозуміти іншим водіям, що клієнта зарезервовано.
— Доброго ранку, пане шановний! — сказав він хриплуватим застудженим голосом. Однак, згадавши, що поїзд прибув з Відня, швидко додав, про всяк випадок, німецькою:
— Guten Morgen, mein Herr! Willkommen in Lemberg![116]
— Мені на Вірменську, — коротко відповів я.
— Вже їдемо!
Чоловік поспіхом, ніби досі побоюючись, що я передумаю або мене переманить інший водій, поставив мою валізу поруч із водійським місцем, а мені самому відчинив задні дверцята. Я з полегшенням зауважив, що кабіну авто засклено з усіх боків, хоча це й було незвично, бо здебільшого в таких автомобілях є лише вітрове скло. Але таксисти, вочевидь, у боротьбі за клієнтів, проявляли винахідливість. Адже кому хочеться у холодну погоду відчувати за пазухою всі попутні вітри? Особливо комусь, хто, як я, ледь не задубів перед цим на пероні.
Ззовні водій завів довгою сталевою ручкою двигун і, сховавши її десь під капот, заскочив до кабіни.
— Тож на Вірменську? — голосно перепитав він, перекрикуючи сердите чмихання автомобільного механізму й одночасно виставляючи стартову поділку на таксометрі.
Я на кілька секунд замислився. А й справді, чи не краще зупинитися в готелі? Навряд чи моє помешкання зараз у доброму стані. Та й хтозна, чи нова влада не реквізувала його, щоб заселити туди яких-небудь достойників? І хтозна, що гірше: зустріти там чужих людей чи застати цілковиту розруху. Паскудно однаково.
Таксист, не дочекавшись відповіді, з подивом озирнувся.
— На Вірменську, — сказав я врешті, здивувавши цим рішенням самого себе.