— То рушаймо! — вигукнув чоловік за кермом з такою врочистістю, ніби ми зібралися щонайменше в навколосвітню подорож, а не в центр міста.
— Як вам моє «марне таксі»? — запитав він, коли ми викотились на Казимирівську.
За вікном промайнув освітлений двома газовими ліхтарями портал костелу святої Ельжбети.
— Приємно, що є всі шибки, — відповів я, відчуваючи, як тепло від двигуна потроху наповнює кабіну.
— Чого не зробиш заради пасажирів. На літо я скло виймаю. Лишаю тільки переднє…
— А чому «марне»? — поцікавився я.
— Ну як… Це ж Renault AG‑1. Французи називають його Le Taxi de la Marne[117], — сказав він, намагаючись відтворити французький акцент. — Коли ми в чотирнадцятому році, разом із пруссаками вийшли до ріки Марни, то зустріла нас там лише жменя їхніх солдатів. І був би тим жабоїдам амінь, якби в Парижі не змобілізували тисячі таксистів і не змусили їх доставити підмогу… А їздили таксисти якраз на отаких кониках. — Він з ніжністю погладив кермо. — А ви, добродію, на фронті були? Воювали-сте?
— Був, — коротко відповів я і, щоб не розвивати далі цю тему, запитав:
— А чому так багато прапорів на вулиці?
І справді, коли ми проїжджали Бригідки, я нарахував уже шість біло-червоних стягів, які добре вирізнялися на тлі темних кам’яниць.
— Ну як… — він знову почав речення так, ніби хотів перепитати, чи я не впав із Місяця. — Завтра річниця звільнення Львова[118]. Кажуть, сам Начальник Панства[119] приїде.
Раптова думка змусила його рвучко озирнутись, щоб окинути мене підозрілим поглядом.
— А ви… ви, бува, не русин? — запитав він.
Я розсміявся.
— А якою мовою я говорю?
— Нашою… львівською. Ну… львівською русинською.
Тут він затнувся. Його пасажир виявився тим, від кого рік тому начебто «звільнили Львів». Хоча українці зі Львова, ясна річ, нікуди не зникли.
— У нас же багатьма мовами говорять. Жиди по-своєму, християни по-своєму… — продовжив він чи то виправдовуючись, чи то пояснюючи й так очевидні речі. — А тепер, кажуть, спільно будемо бити червоних!
Водій відповідав мені також «русинською», хоча, видно, вважав себе за поляка.
— Будемо, — кивнув я.
— Ну от, — збадьорився таксист і наспівав трохи фальшивим голосом:
Я попросив зупинити трохи раніше — біля Опери. Не тому, що мене роздратував цей спів. Я просто відчув, що зігрівся й був не проти пройтися кількасот метрів. Порожнє корзо[121], площа перед Старим театром[122], вулиця Скарбківська[123], що виводила на Краківську, а та — на мою Вірменську… Я знав усю цю міську топографію і безпомилково йшов впевненим кроком навіть у темряві. Здавалось, що знали її навіть мої черевики, хоч і були куплені півтора року тому в Gerngross[124] у Відні. Не знали вони тільки, як багато нових ям і канав утворилося за час двох воєн у Львові, а тому я двічі ледь не скрутив собі в’язи, перечепившись і давши сторчака у темряву. Моя валіза при цьому падала на долівку з важким гупанням, що змусило мене пригадати, чи немає всередині скляних речей. Здається, була тільки пляшечка колонської води.
Урешті я зупинився і застиг, мов зачарований, біля свого будинку на Вірменській, 5. Ця частина вулиці була сяк-так освітлена, і вгорі можна було розгледіти два вікна мого помешкання. Шибки вціліли, і це тішило, навіть якщо про них подбав новий мешканець. Урешті, що мені заважало у такому разі просто зайти і заявити про свої права?
Я штовхнув дерев’яну браму, що вела до партеру кам’яниці, й та, на щастя, виявилась незамкненою. Присвітивши собі сірниками, піднявся сходами нагору і врешті опинився перед дверима, що вели до моєї квартири. Нервуючи, мов новобранець в окопі, я дістав ключ, просунув його в замкову шпарину і спробував повернути. У відповідь на мої зусилля замок сердито заскреготів, клацнув, проте двері відчинив…
Я зайшов досередини з такою ж обережністю, як археологи, мабуть, пробираються всередину щойно знайденої гробниці фараона. Пройшов із передпокою до вітальні, зазирнув до спальні, кухні, лазнички. Всі меблі й дрібні речі були на своїх місцях. Тільки припорошені шаром пилу.
118
Йдеться про ніч 22 листопада 1918 року, коли українська армія залишила Львів. Місто остаточно зайняли поляки.
119
Від польського
120
Фрагмент польськомовного маршу, популярного у Львові з 1914 року, з часу перших сутичок військ Австро-Угорщини з російськими. Таксист наспівує його так званим «львівським балаком», локальною польською з поєднанням української фонетики. Той самий фрагмент в оригіналі:
124
Один з найстаріших торгових центрів у Відні, заснований ще в 1879 році. Згодом виникла ціла мережа.