— Готовність пілотів, — докинув Лібанський.
— Пілоти готові, — урвав американець. — Окрім того, майже в кожного з них бойовий досвід за плечима.
— Думаю, вам так чи інак варто перетнути кордон значно раніше, — зазначив Самковський. — І триматися якомога ближче до фронту.
Він мав рацію. Коли ескадрилья розпочне нальоти, буде краще, якщо я матиму достатньо корисної інформації, щоб їм допомогти.
— Що ж, панове, — сказав, підводячись, Фаунтлерой, — мені час іти. Приїде завтра до Львова Пілсудський чи ні, роботи однаково сьогодні багато. Треба підготуватися до показових польотів як слід. Тому залишаю вас.
— Мені також пора, — мовив інженер. — Зустрінемось рівно за тиждень у моєму помешканні на Баторія. У цей самий час. Я підготую всі необхідні мапи, домовимось про кодові слова, обговоримо інші технічні моменти…
Коли ми знову тиснули з ним руки, цього разу на прощання, він тихо додав, аби почув тільки я:
— Я не забув, що ви зробили для мене, Вістовичу. І дасть Бог, колись вам віддячу.
— Дрібниці, пане Лібанський…
— Не для мене, — заперечив інженер і попрощався.
Ми залишились удвох із Самковським і якийсь час мовчали. Я попросив у кельнера чисту склянку й налив собі кларету з відкоркованої пляшки. Вино видалось мені надто кислим, тож обмежився тільки одним неповним ковтком.
— Як там Відень? — врешті запитав Самковський.
— Столиця перебуває в найгіршому стані з часу, мабуть, ще наполеонівської окупації[135], — відповів я.
— Наша столиця тепер у Варшаві, — з усмішкою виправив мене він.
— Все ніяк не звикну.
— Я, чесно кажучи, також.
Патефон затих, і чути було тільки голоси відвідувачів та делікатний дзенькіт склянок, які протирав бармен і виставляв у рівний ряд на полиці.
— Дякую, що припильнували моє помешкання, — згадав я. — Чесно кажучи, побоювався, що буде вже нікуди повернутись.
— Я не особливо його пильнував, — відмахнувся Самковський. — Тільки й того, що підрихтував фрамугу…
— А ще, мабуть, подбали, щоб його в мене не відібрали.
— Просто викреслив вашу адресу з деяких списків. Хоча нові помешкання були вкрай потрібні нашим військовим.
— Поганий із вас поляк, Самковський.
Він засміявся.
— Не повірите, але мені це вже говорили.
— І хто ж?
— Свої. У вісімнадцятому, коли я мав чергування у двірцевій експозитурі. Підійшли легіоністи[136] і вимагали від мене здати зброю й приміщення. А я відповів, що досі служу в поліції й не маю такого права…
— І що було далі?
Поліціянт зітхнув.
— До стрільби, звісно, не дійшло. Я залишив пост при зброї й прихопив із собою теку з документами, за які відповідав. Однак після цього потрапив у «чорні списки» і довелося відбути не надто приємну «авдієнцію» у самого Мончинського[137]. Один Бог знає, чому той дозволив мені й далі служити в поліції… Між нами кажучи, пане Вістовичу, ненавиджу цього типа всією душею. Він і пальцем не поворухнув, коли маргінали з нашої армії та львівського дна почали у Львові жидівський погром.
Ми знову замовкли, відчуваючи, що підходимо до теми, яку не вдасться оминути.
— Чи чули ви щось про Бейлу Цайсель? — запитав я.
Ці слова далися мені важко. Я говорив так, ніби на ходу вигадував граматику.
— Боюся, не маю чим вас потішити, — після нової паузи відповів Самковський. — Є лише деякі чутки, зовсім не перевірені…
— Кажіть, — випалив я.
Він зітхнув.
— Нещодавно зі мною зв’язався доктор Фельнер. Пригадуєте його? Наш колишній поліційний медик.
— Звісно, пригадую! — я зрадів, бо чомусь досі вважав, що Фельнер не пережив усіх тутешніх катастроф. — Як він?
— Виїхав до Палестини.
— Чудова звістка!
— Мене це також тішить… — Самковський дістав із кишені пачку «Heimat»[138] і, відкривши її, запропонував спочатку цигарку мені, а потім закурив сам. — Отож Фельнер говорив, що бачив жінку, схожу на Бейлу…
— Бачив? — вигукнув я. — Де?
— У якомусь порту… Вістовичу, ви ж пам’ятаєте, що доктор завжди мав кепський зір.
— Пам’ятаю, але це перша звістка про неї за стільки років!
— Фельнер говорив дуже непевно. А найголовніше…
Самковський затнувся.
— Що найголовніше? — наполіг я.
— Якщо це справді була Бейла, то вона, здається, більше не одиначка… Фельнер начебто бачив її у товаристві якогось чоловіка. Вони подорожували разом.
135
У період «Наполеонівських воєн» французи двічі захоплювали Відень — в 1805 та 1809 роках.
136
Легіоністи — учасники «Польських легіонів», добровольчого військового об’єднання поляків, що боролось за відновлення Польської Держави.
137
Чеслав Мончинський (1881–1935) — польський військовий діяч, полковник, комендант Львова під час листопадових подій 1918 року.