— Дивно, що ви вирішили спостерігати звідси, — сказав я Лібанському, порушивши нашу затяжну мовчанку. — Думав, захочете триматися ближче до аеродрому, звідки вони злітатимуть.
— Зовсім ні, — заперечив той. — Аероплани я перевірив ще на світанку. Далі все зроблять мої механіки. Від мене на Левандівці більше ніякої користі немає.
Я погодився.
— Треба було прихопити пляшку коньяку, — усміхнувся інженер.
— Хвилюєтесь?
— Трохи… Але всі вони досвідчені пілоти, тож я можу спокійно на них покластись.
Дійство розпочалось рівно об одинадцятій, як і було заплановано. Колона солдатів замаршувала Гетьманськими валами, а над ними в небі одночасно загуділи двигуни аеропланів. Лібанський схопився на ноги й перехилився через балюстраду так сильно, що я почав побоюватись, аби він сам не здійснив піке, ринувши з балкона донизу.
Літаки тим часом утворили клин і гордо пронеслись над юрбою, тримаючи висоту приблизно 300–400 метрів. Далі, трохи нижче, пронісся важкий «Бранденбург» і, здійнявшись над Оперою, видовищно кілька разів похитав крилами. Публіка вибухнула оваціями.
— Це капітан Купер, — гукнув мені Лібанський, перекрикуючи власні аплодисменти. Обличчя його сяяло на радощах. — Жартівник!
«Бранденбург» невдовзі зник вдалині, а шість аеропланів, що утворювали клин, розвернулися десь над Ринком і розділилися на дві рівні групи: одна вирушила вбік Левандівки, очевидно, для завершення польоту і посадки, а троє інших здійнялися вище й збільшили відстань між собою.
— Фаунтлерой, Корсі та Ґрейвс, — видихнув Лібанський. — У них окрема акробатична програма.
Аероплани й справді синхронно виконали кілька маневрів, від яких у мене перехопило подих. Ці повітряні петлі та піруети, різке падіння вниз, а потім несподіваний підйом здавались мені чимось надприродним. Складалося враження, що ці машини приводять у рух не двигуни, а якась магія. І ще менше вірилося у те, що керують ними живі люди.
— У майора сьогодні день народження, — сказав Лібанський, як і я, не відриваючи погляду від неба. — Ось найкраще святкування, яке може зичити собі пілот.
Два літаки раптом розійшлися у різні боки, лишаючи по центру зґрабний «Альбатрос», що виблискував на сонці сріблястими крилами.
— Капітан Ґрейвс! — захоплено промовив інженер. — У нього індивідуальний виступ. До речі, цей офіцер був у США інструктором із повітряної акробатики. Можу тільки уявити, що він нам приготував!
Пілот не поспішав здійматися надто високо, мовби навмисне, щоб публіка не проґавила кожен найменший рух його аероплана. Тоді раптово описав у повітрі стрімку петлю, після якої «Альбатрос», не зменшуючи швидкості, двічі обернувся навколо своєї осі.
— Вони це називають double barrel[142], — знову озвався Лібанський, і голос його раптово обірвався.
Літак несподівано різко хитнуло, ніби той наскочив на невидиму повітряну перешкоду. Праве крило «Альбатроса» відламалось, як суха гілка, і машина ринула вниз. Майже одразу після цього десь зі сторони Академічної пролунав вибух.
Натовпом унизу прокотилася хвиля жаху. Найгірше, що кожному кортіло тепер побачити місце катастрофи зблизька, тому людські хвилі понесло туди, де, вочевидь, лежали уламки аероплана.
Я глянув на Лібанського. Той був блідий, наче покійник. Відірвавшись від балюстради, він без сил опустився у крісло. Руки його дрібно тремтіли, губи марно намагалися щось вимовити. Минуло кілька хвилин, перш ніж я почув його слова:
— Надто низько… — майже пошепки сказав інженер. — Він летів надто низько.
Я не розумів, про що той говорить. Мені здавалося, все мало би бути навпаки: що нижче станеться аварія, то більше шансів у пілота вижити. Утім, як виявилось пізніше, таке судження було надто простим. За таких обставин пілот може врятуватися, якщо вистрибне з парашутом. Однак, коли висота над землею невелика, парашут просто не встигне розкритися… Це й сталося з капітаном Ґрейвсом.