— От вам і день звитяги, — простогнав Лібанський і закрив обличчя долонями.
Я запитав, чи можу бути чимось корисним, але той тільки скрушно похитав головою. Тоді ми попрощались, я спустився донизу і почав пробиратися на Вірменську крізь юрбу, яка досі пхалася туди, де впав літак.
Зі сторони пасажу Міколяша[143] підіймався густий стовп диму. Пожежна вантажівка діставалася туди зі швидкістю черепахи, намагаючись проїхати крізь натовп. До справи, як і годину тому, взялася кінна поліція, змушуючи, ніби старозавітний Мойсей, розступитися людське море. Після цього пожежники врешті змогли рушити швидше.
Я повернувся додому в гнітючому настрої й добру годину просто сидів за столом, втупившись поглядом у вікно, за яким все ще сяяв сонячний осінній день, який видавався тепер геть недоречним.
На війні мені довелося бачити чимало смертей. Подекуди на моїх очах солдати й цивільні вмирали сотнями. Із багатьма з них ми були добре знайомі й навіть ділили хліб та випивку. А проте загибель невідомого мені капітана Ґрейвса чомусь вразила з небувалою силою. Якась пекельна таємниця криється у смертельному дійстві, коли один гине на очах у тисяч. Мовби ці тисячі поглядів у тисячі разів помножують трагізм.
Того дня я був здатний виконувати тільки яку-небудь бездумну роботу, що не вимагала б від мене розумової концентрації. Тому, відшукавши в комірчині старий одяг, який міг би правити за робу, взявся чистити димохід.
До вечора справу було зроблено. Я заліз у гарячу ванну, щоб змити з себе їдку сажу, потім одягнув чистий одяг і рушив до «Атлясу», де замовив собі вечерю.
Чекаючи, взяв до рук вечірню газету й одразу ж побачив статтю про сьогоднішню драму. Як виявилось, літак упав просто на палац Потоцьких, від чого спалахнула чимала пожежа. За іронією, саме там відбувалися найважливіші наради 7-ї ескадрильї.
«Летунська катастрофа. Палац Потоцьких у вогні!» — виголошував заголовок, а далі темною смугою тягнулася вниз решта тексту:
«Під час сьогоднішніх урочистостей, о годині 11 перед полуднем, американський пілот Ґрейвс на апараті D.III впав із висоти на дах палацу Потоцьких. Катастрофу спричинило несправне крило, яке відламалося в повітрі. Летун вискочив з апарата орієнтовно над пасажем Міколяша, однак потік повітря відніс його аж на площу перед палацом.
Після падіння аероплана, двигун машини вибухнув. Миттю спалахнув бензин, а далі й увесь дах будівлі охопило полум’я. З великими труднощами, через натовп на вулицях, до місця пригоди зуміла дістатись пожежна команда. До рятункових акцій було залучено також поліцію та військових.
Година 12:10. Пожежа несподівано розростається, охоплюючи перший поверх. З палацу викидають меблі, одяг і решту цінних речей, що належать родині Потоцьких та американській місії.
Директор водотягів особисто керує постачанням води, стежачи, щоб у рурах утримувався найвищий тиск.
Година 12:35. Залучено рятувальні загони з інших дільниць, а також пів сотні жандармів, щоб забезпечити порядок. Публіка безупинно прямувала на вулицю Коперника, прагнучи за будь-яку ціну побачити місце пожежі.
Останки капітана Ґрейвса забрано до мертвецької.
У командуванні 7-ї ескадрильї, а також ІІІ повітряної групи зазначили, що польотам передував наказ виконувати акробатичні фігури лише на висоті понад 500 метрів.
Якби у цьому трагічному випадку крило відламалося на такій відстані над землею, то пілот зумів би скористатися парашутом, якого мав при собі. Однак аероплан перебував на висоті заледве 100–150 метрів, що і спричинило смертельні наслідки.
Ця нещаслива подія сповнює нас гірким смутком, тим більше, що трапилась вона в момент великої радості та загального піднесення…»
У мене склалося враження, що, пишучи цю скорботну замітку, автор більше звинувачував бідолаху Ґрейвса, ніж йому співчував. Той, мовляв, своєю смертю посмів зіпсувати таке визначне свято! Хоча пілот насправді лише хотів зробити його якомога феєричнішим.
Кельнер приніс мою вечерю: капусту зі шкварками, кружальця підсмаженої цибулі, чорний хліб і порцію зимної горілки. Я випив, але їв без апетиту. Потім поплентався додому, де впав на ліжко і провалився у глибокий сон.
Наступного дня я мав коротку телефонічну розмову з полковником Ронґе. Для цього довелося знайти чинне поштово-телеграфне відділення, а потім довго чекати на з’єднання із Віднем.
143
Пасаж Міколяша — торговий пасаж, що з’єднував вулицю Миколая Коперника з теперішньою вулицею Миколи Вороного. Зруйнований під час німецького бомбардування 1939 року.